Купрієнко Хома — загадкова постать в історії української літератури, про яку майже нічого не відомо. Все, що ми маємо — це єдина збірка його творів «Малороссийские повести и рассказы», видана у Москві в 1840 році. Жодних документально підтверджених фактів про його життя, освіту, соціальне становище чи навіть місце проживання не збереглося. Ім’я автора окутане туманом анонімності, а єдине джерело, що дозволяє бодай трохи зазирнути у внутрішній світ письменника — це його власні слова у передмові до цієї книжки.
У передмові Купрієнко з відвертістю й простодушністю викладає своє літературне кредо. Він пише не заради слави чи схвальних оцінок, а щиро прагне поділитися тим, що вважає важливим і правдивим. «Я пишу не для того, щоб мене хвалили або лаяли… Я хочу, щоб і люди знали те, що я написав — бо тут є багацько правди», — зізнається він. І додає з певною наївною мужністю: навіть якщо над ним сміятимуться, він не зупиниться і продовжить писати далі, обіцяючи читачам нову книжку вже незабаром. Така щирість — рідкісний приклад відвертого, не амбітного, а душевного голосу в тодішньому літературному просторі.
До збірки увійшло лише чотири оповідання, але навіть цього вистачило, аби автор привернув до себе увагу небайдужих до української прози. Його стиль, мова, інтонації — все свідчить про глибоке коріння в народному середовищі, про бажання нести світові ті історії, які досі були, можливо, знані лише в колі сільських оповідачів.
Збірка Купрієнка присвячена Григорію Квітці-Основ’яненку — одному з фундаторів нової української прози, відомому своїми повістями про життя простих людей, з м’якою іронією та глибоким моральним змістом. Саме Квітка, ймовірно, став тим творчим прикладом, який надихнув Купрієнка взятися за перо.
Хоч твори Купрієнка й не набули широкої слави в його час, сучасні літературознавці все частіше звертають увагу на цю постать. Його проза, з її глибинним зв’язком із фольклором, життям простих людей і особливим ліричним забарвленням, увійшла до Антології української готичної прози, укладеної Юрієм Винничуком.
Попри те, що нової книжки, обіцяної автором, світ так і не побачив, його голос — щирий, дещо наївний, але живий — залишається пам’ятною ноткою в хорі української літератури XIX століття.