Іван Юліанович Кулик
(1897–1937) — поет, дипломат, публіцист, один із символів української літератури доби Розстріляного Відродження
Іван Кулик народився 26 січня 1897 року в місті Шпола, що нині належить до Черкаської області, у родині вчителя. Дитинство його пройшло в Умані, де він здобув початкову освіту, закінчивши місцеве 4-класне училище. Ще підлітком він уперше заявив про себе як поет — його дебютний вірш було надруковано в 1911 році на сторінках уманської газети «Провинциальный голос».
У тому ж році вступив до художнього училища в Одесі, але навчання було перерване — 1914 року Кулик разом із родиною виїхав до США. Там, у гущі американської індустріалізації, він працював на фабриках і шахтах Пенсільванії, паралельно розвиваючи себе як публіцист. Його вірші з’являлися в російськомовній соціал-демократичній газеті «Новый мир». Саме там, у середовищі емігрантів, Кулик приєднався до лав РСДРП(б), зробивши свідомий вибір на користь революційної боротьби.
Після революції 1917 року Кулик повертається в Україну, пробираючись через Далекий Схід і Сибір. У Києві швидко включився в політичне життя: став членом революційного комітету, а згодом увійшов до складу ЦВК Рад та першого радянського уряду України. У Народному секретаріаті обіймав посаду комісара закордонних справ. А влітку 1918 року разом із Віталієм Примаковим брав участь у формуванні Червоного козацтва — військового формування, що стало символом нового радянського порядку.
1921–1922 роки Кулик проводить у Кам’янці-Подільському — працює партійним секретарем, редагує газету «Червона правда», викладає історію, пише вірші для молоді. У цей період з’являється його вірш «Зелене серце» — поетичний відгук на реалії тогочасної доби, написаний для юного читача.
Протягом 1924–1926 років обіймає посаду консула СРСР у Канаді. Повернувшись на батьківщину, працює у сфері міжнародних зв’язків — займає посаду заступника уповноваженого Наркомзему СРСР при РНК УСРР. У 1930–1932 роках знову перебуває в Кам’янці-Подільському як партійний керівник райкому.
Одним із головних напрямів його діяльності став літературний процес. Кулик був одним із очільників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, а після реорганізації творчих спілок у 1934 році очолив Спілку радянських письменників України. Він керував не лише письменницькою організацією, а й Держполітвидавом, редагував «Літературну газету» та журнал «Радянська література». Його вплив на формування ідеологічного обличчя української літератури в цей період був відчутним і глибоким.
Іван Кулик був одружений з письменницею Люціаною Піонтек — німкенею за походженням. Разом вони мешкали в легендарному харківському Будинку «Слово», згодом — у столичному «Роліті». Обидва ці будинки стали символами епохи, в якій трагічно переплелися талант і терор.
27 липня 1937 року Кулика заарештували. Його звинуватили у зв’язках з націоналістичною контрреволюцією, шпигунстві на користь англійської розвідки та участі в антирадянській організації. Під тиском на допитах він «зізнається», що став частиною українського націоналістичного підпілля, яке, за версією слідства, начебто проникло в органи влади та культуру. Його дружину розстріляли ще раніше — 25 вересня того ж року. Івана Кулика розстріляли 10 жовтня 1937 року.
Вже після смерті Сталіна, 12 жовтня 1956 року, Військова колегія Верховного Суду СРСР визнала, що справу було сфабриковано, а письменника знищено безпідставно. Його реабілітовано, а ім’я повернуто українській культурі.
Іван Кулик — постать складна і суперечлива, людина великого інтелектуального потенціалу, чий життєвий шлях перетнувся з драматичними зламами епохи. Його поезія, громадська діяльність, політичний шлях і трагічний кінець є відображенням долі багатьох українських митців у часи великого терору. Історія Кулика — це урок пам’яті й перестороги для майбутніх поколінь.