Віталій Михайлович Кулаковський
Педагог, історик, прозаїк. Людина, що поєднала наукову точність із художнім баченням історії
Віталій Кулаковський народився 29 січня 1924 року. Свою професійну стежку він розпочав як звичайний учитель, проте згодом його поклик до історичної правди й глибокого аналізу минулого України привів до наукової праці. Впродовж життя він створив десятки статей, низку навчально-методичних матеріалів, а також історичних романів і повістей, що стали помітними явищами у вітчизняному літературному просторі.
Коло наукових інтересів Віталія Кулаковського було напрочуд широким. Він досліджував різні історичні епохи — від античності до новітнього часу, однак найбільшої уваги присвятив подіям XVIII століття. Серед тем, які хвилювали дослідника, особливе місце посідав гайдамацький рух, зокрема Коліївщина. У своїх працях — «Народ про гайдамацький рух» (1967), «Визначна подія в історії українського народу» (1968), «Полум’я гніву народного» (1968) — він аналізував не лише самі події, а й глибинні причини народних повстань, ідеї справедливості та опору, що спонукали українців до боротьби.
Протягом 1969–1984 років Кулаковський очолював редакцію фундаментального енциклопедичного видання «Історія міст і сіл Української РСР», підготовленого Українською Радянською Енциклопедією. У межах цієї праці він створив низку нарисів про населені пункти Київщини — з особливим акцентом на Макарівщину, край свого дитинства та молодості. Його краєзнавчі розвідки були не просто статистикою — це були тексти, наповнені теплом, емоційною пам’яттю, і патріотичним ставленням до рідної землі.
Однією з особливостей його підходу було поєднання документальної точності з глибоким людським переживанням історичних подій. У багатьох його працях, зокрема присвячених Северину Наливайку («До 375-річчя селянсько-козацького повстання…», 1969) чи Василеві Григоровичу-Барському (1971), відчувається намагання не просто подати факт, а передати драму, характер, силу духу героїв.
Не менш важливою частиною творчого доробку Віталія Кулаковського стали його літературно-критичні дослідження. Він один із перших і найглибших коментаторів творчості Володимира Малика — автора історичних романів, що завоювали серця читачів кількох поколінь. У статтях «Вірність історичній правді» (1969), «Чорний вершник» (1977), «Одісея Арсена Звенигори» (1987) Кулаковський не просто оцінював літературну майстерність, а й глибоко аналізував наративну форму, вміння Малика відтворити дух епохи. Зрештою, він сам створив літературний портрет Івана Сірка — образ, що хвилював його протягом життя.
Як письменник, Кулаковський заявив про себе в 1960-х роках — у час національного піднесення, коли постала потреба в глибокому осмисленні української історії через художнє слово. Його перші історичні повісті, зокрема «Хай славиться Русь» (1965) і «Золота галера» (1989), заклали підвалини його подальшої прози. Співпраця з Павлом Сиченком дала світові такі твори, як «Ой гук, мати, гук» (1972) та «Ріки виходять з берегів» (1985) — книги, що поєднують реалістичне зображення подій з тонкою емоційною чутливістю.
Однак найбільший розголос отримали його історичні романи:
«Северин Наливайко» (1978),
«Максим Кривоніс» (1983),
«Мартин Пушкар» (1987),
«Дике поле» (1988),
«Іван Сірко» (1990),
«Володимир Мономах» (1992),
«Тарас Трясило» (1995).
У цих творах відчутно прагнення автора не лише відтворити перебіг історичних подій, а й осмислити вплив окремих постатей на долю українського народу. Його герої — живі, суперечливі, багатовимірні. Вони втілюють не лише конкретну історичну епоху, а й глибинний менталітет нації.
Віталій Кулаковський помер 21 грудня 1990 року. Проте його праці — як наукові, так і художні — залишаються живими, актуальними, сповненими емоційної сили й інтелектуального світла. Його спадщина — це нагадування про те, що історія України — не абстрактна хронологія, а жива пам’ять, в яку варто вдивлятися серцем.