Василь Григорович Кубів
Громадський діяч, інженер, краєзнавець, політв’язень і літописець боротьби за Україну
Народився Василь Кубів 14 грудня 1926 року в селі Деренівка, розташованому в мальовничій місцевості Теребовлянщини — краю з глибоким історичним корінням і сильними традиціями національної самосвідомості. І саме ця земля виховала в ньому те почуття справедливості, відповідальності та любові до свого народу, яке стало стрижнем усього його життя.
Початкову освіту Василь здобув у рідному селі, а після завершення торговельної школи та культосвітнього технікуму у Теребовлі в 1946 році він обрав шлях просвітника й активного учасника культурного життя. Проте вже навесні 1941 року, у віці 14 років, він долучився до нелегальної молодіжної організації «Юнацтво» при ОУН. Там пройшов підготовку як пропагандист і розвідник — і з того часу був уже невід’ємною частиною національно-визвольного руху.
У 1944 році Василь Кубів брав участь у сільській самообороні, а з 1946 по 1948 роки навчався у Львівському зооветеринарному інституті. Саме в студентські роки був заарештований за зв’язок із ОУН разом із однодумцями — Левком Стебельським, Іваном Желемом, Ярославом Дем’янчуком та іншими. Отримав десятирічний вирок ГУЛАГу й був засланий до таборів у Башкирії, де відбував покарання в нелюдських умовах.
Після повернення з ув’язнення не опустив рук — навпаки, почав життя з нового рядка. Працював у Львові, водночас здобував інженерну освіту — спочатку в будівельному технікумі, а потім на вечірньому відділенні Львівської політехніки. Пройшов шлях від майстра на будівництві до головного інженера, спеціаліста науково-дослідного інституту, начальника відділу капітального будівництва Львівського міжобласного цукротресту. Попри складене кандидатське мінімум, так і не зміг захистити дисертацію — біографія репресованого ставала на заваді.
Та справжня місія Василя Кубіва розкрилася вже в період відродження національної пам’яті. У роки перебудови він став одним із рушіїв громадського руху в Галичині. На Янівському цвинтарі у Львові домігся відновлення братської могили, де поховані учасники підпілля ОУН, розстріляні гестапо. У 1990 році став засновником Крайової Спілки політичних в’язнів України (СПВУ), а згодом і редактором її газети «Нескорені».
У 1992–1997 роках очолював обласний профком ветеранів праці «Нескорені», виступив ініціатором встановлення у Львові пам’ятника жертвам комуністичних репресій на площі Шашкевича. У 1995 році став одним із засновників Львівської обласної організації Об’єднання ветеранів Другої світової війни, а у 1998 році — співзасновником і першим заступником голови Товариства «Тернопільщина».
Активно писав і видавав власні книжки. Зокрема, автор праць:
«Національно-визвольна боротьба Теребовлян в 1940–50 роках» (1993),
«Історія села Деренівка» (1996),
нарису «Деренівка» в збірнику «Історія міст і сіл Теребовлянщини» (1997),
публіцистичних книг «Опозиція чи позиція» (2003), «Дороги і долі» (2005, 2008).
Він також активно друкувався в часописах: «Нескорені», «За вільну Україну», «Високий замок», «Свобода», районній газеті «Воля» та інших виданнях. Виступав на українських і міжнародних конференціях політв’язнів, представляючи Україну, зокрема — на форумах у Литві, а також на Всесвітніх з’їздах політв’язнів у Києві.
З великою любов’ю і шаною збирав, зберігав і поширював пам’ять про борців за волю України. Для школи й читальні «Просвіти» у рідному селі створив стенди з фотографіями всіх односельчан-підпільників, які загинули у боротьбі.
Своє життя він прожив із гідністю, мужністю та жертовністю. Своєю діяльністю та книгами залишив українцям не лише свідчення про минуле, а й дороговказ на майбутнє — у гідності, правді та любові до Батьківщини.
Помер Василь Кубів у Львові. Похований у родинному гробівці на 79-му полі Личаківського цвинтаря — поруч із тими, кого так глибоко шанував усе своє життя. Його ім’я — серед тих, хто в найтемніші часи не зламався, не мовчав і не зрікся. Він залишився вірним Україні до кінця.