Антін Владиславович Крушельницький
(1878–1937)
Письменник, критик, педагог, видавець, міністр освіти УНР, жертва сталінського терору
4 серпня 1878 року в містечку Ланьцут, що нині на території Польщі, народився Антін Крушельницький — одна з найтрагічніших і водночас найсвітліших постатей української культури початку ХХ століття. Його життя було насичене діяльністю, сповнене праці, боротьби, творчих звершень і особистих драм.
Походив із інтелігентної родини: батько — юрист, службовець суду, нащадок давнього шляхетського роду. Після закінчення Перемишльської гімназії (нині — Пшемисль, Польща), навчався на філософському факультеті Львівського університету. Педагогічна стежка привела його до гімназій у Львові, Коломиї, Відні, Рогатині, Бережанах і Городенці. Упродовж восьми років він очолював українську приватну гімназію «Рідна школа» в Городенці, де став не лише адміністратором, а й справжнім виховником молоді.
1891 року він одружився з акторкою львівського театру «Руська бесіда» Марією Слободою, яка стала його духовною й творчою соратницею. Разом вони створили родину, в якій панувала атмосфера культури, взаємоповаги і патріотизму.
Ще в студентські роки Крушельницький долучився до культурно-політичного життя Галичини: був близьким до Івана Франка, увійшов до радикального гуртка «Молода Україна» та став активним діячем Української радикальної партії. Працював у газетах і журналах: редагував «Прапор», співпрацював з «Літературно-науковим вісником», ініціював осередки «Просвіти», товариства «Січ», «Сокіл», «Учительська громада». У 1915 році був обраний бургомістром Городенки.
Як письменник, Крушельницький не був обмежений жодним жанром. Його перша збірка «Пролетарі» побачила світ 1899 року. Згодом з’явилися повісті й романи: «Буденний хліб» (1900), «Рубають ліс» (1914), «Надаремне» (1921), «Дужим помахом крил» (1932) — твори, у яких автор досліджував соціальні злами, війну, повсякдення простих українців. У п’єсах («Артистка», «Філістер», «Герої», «Чоловік честі», «Орли» та інші) він сміливо підіймав гострі соціальні й моральні проблеми, виявляючи психологічну глибину й художню майстерність.
Крушельницький також активно перекладав — зокрема, твори Сенкевича, Пшибишевського, Запольської, а його критичні розвідки про Івана Франка, сучасну українську літературу й педагогіку стали вагомим внеском у розвиток літературознавства.
У 1919 році, під час драматичних подій Української революції, він обійняв посаду міністра освіти УНР. Після поразки держави змушений емігрувати до Відня. Там він заснував видавництво «Чайка», редагував журнали «Нові шляхи» (1929–1932) і «Критика» (1933), працював над створенням хрестоматій та шкільних підручників.
У 1934 році, під тиском обставин та у пошуках нових можливостей, Крушельницький разом із родиною переїхав до Харкова на запрошення радянської влади. Йому пообіцяли роботу, визнання, можливість працювати в «Українській радянській енциклопедії». Проте радянська реальність виявилася пасткою.
У листопаді того ж року його заарештували. Обвинувачення були стандартними для тих часів — нібито участь у підпільному осередку ОУН, підготовка терактів. Вирок: десять років ув’язнення з конфіскацією майна. Відбував покарання на Соловках, де оголошував голодування. У 1937 році, під час «великого терору», його було повторно засуджено — цього разу до розстрілу. 3 листопада 1937 року Антіна Крушельницького страчено в урочищі Сандармох разом із сотнями українських інтелігентів.
Його родина стала символом мучеництва. Дружина Марія — акторка, публіцистка, громадська діячка — померла в Харкові у 1935 році після того, як довідалась про арешти синів. Донька Володимира — лікарка, редакторка, культурна діячка — загинула в сталінському таборі на Соловках. Сини Тарас і Іван були розстріляні 1934 року, Богдан — у 1937-му. Молодший Остап — журналіст і кінознавець — теж був знищений в урочищі Сандармох. Родина, що жила у відомому харківському «будинку Слово», стала однією з перших жертв масових репресій. У цьому будинку тоді мешкала уся українська творча еліта — від Сосюри до Курбаса, від Хвильового до Бажана — й переважну частину з них було знищено до 1938 року.
Літературна спадщина Антіна Крушельницького — десятки прозових книг, драм, перекладів, критичних і публіцистичних праць — на довгі десятиліття була викреслена з літературного процесу. Лише в незалежній Україні його ім’я поступово повертається на своє заслужене місце в історії української культури.
Рукописи, які він писав навіть у в’язниці — зокрема роман «Батьківщина» — були знищені. Згідно із секретною довідкою НКВД, рукопис згоріли в печі 4 червня 1941 року. Але його слово — живе. Його твори — повертаються. А пам’ять про нього — це не тільки згадка про жертву, а й визнання сили людини, яка жила, боролася і творила для майбутнього України.