Михайло Кирович Козоріс — український письменник, публіцист, правник, чий життєвий шлях був тісно пов’язаний із боротьбою за національну ідентичність, культурне самовираження та гіркою долею української інтелігенції в добу тоталітаризму.
Народився 2 березня 1882 року у місті Калуш, на Станіславівщині (тепер Івано-Франківська область) — регіоні, який був осередком інтелектуального й культурного життя західноукраїнських земель. У ті роки Калуш був частиною Австро-Угорської імперії, й атмосфера змін, боротьби за національні права, інтелектуального пробудження неминуче впливала на молодого Козоріса.
У 1912 році закінчив юридичний факультет Львівського університету, здобувши фах, що відкривав перспективи кар’єри, але не заважав його зацікавленню літературою. Участь у Першій світовій війні змінила його світогляд — він побачив, наскільки хиткими можуть бути межі між цивілізацією та руйнацією, законом і свавіллям.
Після війни, у 1919 році, Михайло переїхав до радянської України, де почав працювати у Народному комісаріаті юстиції УРСР. Це був період великих сподівань для багатьох інтелігентів, які вірили в можливість побудови справедливішого суспільства. Водночас він активно включився в літературне життя, ставши членом письменницької організації «Західна Україна».
Писати Козоріс почав ще у молоді роки. Його перші поетичні твори побачили світ у 1907–1908 роках у журналах «Дзвінок», «Калуський Листок», а також у газеті «Поділля» в 1918 році. У них уже тоді було видно майбутнього прозаїка з глибоким відчуттям народної мови, побуту, душевного ландшафту українця. Його проза вирізнялася теплотою, простотою, емпатією до простої людини.
Михайло Козоріс є автором низки оповідань та повістей, серед яких варто згадати:
– «Тарас-дитина» (1914) — рання збірка з глибоким психологізмом,
– «Дві сили» (1927),
– «Віче»,
– «То був злодій» (1928),
– «За порадою» (1929),
– «По кам’яній стежці»,
– «Село встає» (1929) — твір про духовне пробудження села,
– «Чорногора говорить» (1931),
– «Голуба кров» (1932) — розповідь про духовну боротьбу між старим і новим світом.
Його літературна діяльність не обмежувалась художніми творами: він писав також п’єси для дітей, літературні спогади про визначних українських діячів — Івана Франка, Марка Черемшину, Василя Стефаника. Таким чином, Козоріс не просто творив — він був носієм і передавачем духовної традиції, частиною живого ланцюга культурного поступу.
Проте в умовах сталінського терору саме такі люди ставали першими жертвами. 14 лютого 1933 року Михайла Козоріса було заарештовано. У жовтні того ж року його засудили на п’ять років ув’язнення. Місцем покарання стали Соловки — страшний архіпелаг, символ репресивної машини СРСР. Але навіть там його не залишили в спокої.
9 жовтня 1937 року, у найтемніші роки "великого терору", Козоріса повторно засудили — цього разу до найвищої міри покарання. 3 листопада 1937 року його розстріляли в Сандармоху, поряд із сотнями інших представників української інтелігенції, чиї імена сьогодні символізують жертовність і нескореність.
Його життя — це приклад трагічної долі цілого покоління українських письменників, які творили на перетині епох і стали жертвами великого історичного зламу. Його твори, спогади, образи залишаються з нами як свідчення сили слова і незламності духу.