Ліна Костенко: поезія як поклик долі
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в невеликому містечку Ржищів на Київщині, у родині вчителів. Її дитинство минуло в атмосфері книжок, розмов про мораль, красу слова та відповідальність перед знанням. У 1936 році родина переїхала до Києва. Саме тут, серед тривожних реалій передвоєнного часу, Ліна закінчила середню школу.
Прості на перший погляд факти біографії згодом відлунюватимуть у поетичних рядках — у віршах про зруйноване війною дитинство, про дорогу біженки, про "балетну школу" мінного поля, де кожен крок міг бути останнім. Її перший вірш, написаний у фронтовому окопі, став не тільки дебютом, а й символом того, як поезія народжується з болю, виживає попри страх і смерть.
Після школи Ліна навчалася в Київському педагогічному інституті, згодом вступила до Літературного інституту імені Горького в Москві, який закінчила 1956 року. Вже з перших кроків у літературі вона вирізнялася сміливістю мислення, естетичною вимогливістю й мовною досконалістю. У другій половині 1950-х її поетичне слово лунало потужно й упевнено: збірки "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958) привернули увагу критики й читачів, а "Мандрівки серця" (1961) стали справжнім поетичним злетом, утвердивши її як одну з провідних постатей української поезії того часу.
Костенко не належала до поетів, які слідували моді чи догоджали системі. Її поетичний голос завжди був голосом сумління, непокори та внутрішньої гідності. Саме тому в часи тотального контролю і цензури, у роки так званого "застою", її твори не друкувалися, а сама авторка зазнавала переслідувань. Але вона не мовчала. Навпаки — працювала в тиші над своїми найглибшими творами.
Апофеозом її творчості став роман у віршах "Маруся Чурай", завершений у 1979 році, за який у 1987-му вона була удостоєна Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка. Цей твір став не лише шедевром української літератури, а й літературною подією, що вплинула на цілі покоління.
Поетеса видала також знакові збірки: "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987), поетичну книжку для дітей "Бузиновий цар" (1987). Усі ці твори вирізняються глибиною філософської думки, тонким відчуттям слова й постійним діалогом із часом, із суспільством, із самою собою.
Ліна Костенко завжди стояла осторонь офіційної літературної ієрархії. Вона ніколи не шукала слави — її обирали самі читачі. Її мовчання було голосним, а кожне нове слово — очікуваним. Живе й працює Ліна Василівна в Києві, залишаючись однією з найсвітліших, найавтентичніших і наймудріших постатей української культури.