Павло Коломієць — український поет, революціонер, учасник визвольної боротьби та трагічна постать доби, коли слово було не лише формою мистецтва, а й актом мужності. Його життєвий шлях, короткий і насичений, переплітає в собі радикальні повороти історії, соціальні катаклізми та тонку поетичну душу, яка не змогла встояти перед репресивною машиною свого часу.
Народився у 1900 році в місті Конотоп, у родині залізничного кондуктора. Сім’я була великою, життя — непростим. Освіту здобував у міському училищі, після чого працював на заводі. Юність його припала на неспокійні часи — Першу світову війну, революцію, громадянську війну. Він іде добровольцем на фронт, воює в лавах Червоної армії, бере участь у партизанських загонах.
Повернувшись у рідне місто, не стоїть осторонь подій — створює молодіжний загін для боротьби з повстанськими формуваннями, військами Директорії та білогвардійцями. Уже в 1918 році вступає до лав Комуністичної партії. Павло активно залучений до становлення нової влади: він делегат першого з’їзду українського комсомолу, бере участь у діяльності центрального бюро зв’язку та інформації в Києві при народному комісарі у військових справах, а з 1920 року стає комісаром кавалерійського полку.
Після завершення бойових дій повертається до Конотопа й обіймає цивільні посади. Керує відділом народної освіти, редагує місцеву газету, входить до складу Конотопської Ради робітничих і солдатських депутатів. Це був період, коли нова влада ще здавалася перспективою справедливішого майбутнього, а ідеї — живими.
На тлі всього цього особливо несподівано звучить поетичний голос Коломійця. Як у людині, яка пройшла через воєнну руйнацію, революційну бурю, міг народитися настільки чутливий, метафоричний стиль письма? Перші свої поетичні спроби він показав Павлу Тичині, згодом познайомився з Максимом Рильським та поетом і перекладачем Анатолем Казкою. Їхні підтримка й увага стали важливими для молодого автора.
З 1926 року Павло Коломієць починає публікувати вірші у провідних літературних журналах того часу — «Червоний шлях», «Життя й революція». Його поезія була сповнена тривоги, передчуття лиха, болю втрат, внутрішнього надлому. У 1930 році вийшла його перша і єдина за життя поетична збірка — «Партитура тривоги». Вона містила лише 11 віршів, але кожен із них був як нерв епохи — точний, чутливий, напружений.
Друга збірка — «Садівник» — уже не вийшла. Павло встиг лише підготувати рукопис. Репресивний маховик, що набрав обертів наприкінці 1920-х, не шкодував навіть своїх. 10 листопада 1930 року Павло Коломієць, передчуваючи неминучий арешт, зробив свій останній вибір — застрелився. Йому було лише 30 років.
Його смерть стала ще одним болючим епізодом у трагічній долі української інтелігенції того періоду. Коломієць залишив по собі не лише документи, не лише слід в архівах, а слово — чесне, пронизливе, коротке, як сам його вік. Він належить до покоління митців, які не встигли розкритися повністю, але навіть у кількох рядках лишили глибокий відбиток у пам’яті культури.