Ольга Юліанівна Кобилянська (1863–1942) — одна з найяскравіших постатей в історії української літератури, письменниця, публіцистка, феміністка та тонкий психолог. Її творчість охоплює півстоліття літературної діяльності та стала значним внеском у розвиток української художньої прози.
Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863 року у Гура-Гуморі, на півдні Буковини, у багатодітній родині дрібного чиновника. З раннього віку володіла кількома мовами — українською, польською та німецькою, оскільки родина спілкувалася з ними у повсякденному житті. Дитинство та юність пройшли на городах Гура-Гумора, Сучава та Кимпулунг, пізніше — у селі Димка. З 1891 року Кобилянська влаштувалася у Чернівцях, які стали духовною та культурною опорою її життя.
Живучи в регіоні, де переважало німецько-румунське населення, Кобилянська не мала доступу до українських шкіл чи культурних центрів. Освіта німецькою мовою не дала їй знань про рідну культуру, але дала міцну основу в європейській гуманітарній традиції. Перші літературні досліди були написані німецькою мовою на початку 1880-х років. Незважаючи на недосвідченість, у цих творах ("Гортенза", "Доля чи воля?") вже відчувається прагнення до психологічної глибини та соціальної тематики.
Вплив німецької культури відіграв позитивну роль — Як зазначала Леся Українка, саме це дозволило Кобилянській вийти за межі вузьконаціонального кола та долучитись до європейської духовної культури. Однак усвідомлення необхідності глибше знати українську літературу та мову прийшло до неї наприкінці 1880-х років, з чого почалося її активне вивчення культурної спадщини власного народу.
У той же час Кобилянська підключається до феміністського руху, який охоплював низку гострих соціальних питань. У 1894 році вона стає однією із засновниць Товариства російських жінок на Буковині, публікує брошуру «Про жіночий рух», в якій відстоює права жінок, їх рівноправність, право на освіту та гідне життя.
Ці ідеї знаходять відображення у ранніх творах письменниці. У таких оповіданнях, як «Гортенза» і «Вона вийшла заміж», акцент робиться на пошуку жінкою особистого щастя. У повістях «Людина» і особливо «Царівна» тема особистого вибору вже тісно переплітається із соціальними обставинами, що обмежують свободу героїнь та необхідністю внутрішнього опору.
Повість «Царівна» (1895) стає поворотною точкою у розвитку письменниці. Вона писалася протягом декількох років, двома мовами — німецькою та українською. Публікація в газеті «Буковина» та окремим виданням у Чернівцях ознаменувало визнання Кобилянської як українського автора. Тут проявляється її схильність до глибокого психологізму, нових форм оповідання та реалістичної точності.
Тема жінок-інтелігенток проходить через цілу низку творів: «Аристократка», «Impromptu phantasie», «Valse melancolique», «Ніоба», «Через кладку» Вона зображує героїнь, які обстоюють свою автономність, борються з публічними стереотипами та внутрішніми сумнівами.
Друга найважливіша лінія творчості Кобилянської — зображення селянського життя, його соціальної та моральної сутності. Вже в середині 80-х років письменниця замислюється над долею народу, сприймаючи соціальні ідеї через призму особистого гуманізму. В оповіданні «Ніщенко» (1895) вона вперше визначає даму, позбавлену коштів для існування. Ця лінія досягає кульмінації в повісті «Земля» — трагічне оповідання про братовбивство у сільській родині.
Повість «Земля» по праву вважається вершиною її творчості. За словами самої Кобилянської, вона фізично страждала, переживаючи описувані події. Іван Франко назвав «Землю» твором, який не тільки має художню цінність, але й важливий документ народного мислення в роки важких випробувань.
З початку XX століття Кобилянська дедалі активніше досліджує символіку та метафізику, звертається до прози з філософським підтекстом. Її розповіді друкуються у модерністських виданнях «Світ», «Українська хата». Твори цього періоду ("Акорди", "Хрест", "Місяць") відрізняються тонкістю форми, експресивністю та ліричною насиченістю.
Повість «У неділю рано зілля копала», заснована на баладному мотиві «Ой не ходи, Грицю», поєднує романтизм і психологізм. Цей текст став однією з найвідоміших робіт Кобилянської, неодноразово перекладався, інсценувався, ставився у театрах.
У 1920-1930-х роках Кобилянська працює в умовах румунської окупації Північної Буковини. Незважаючи на утиск української культури, вона продовжує творити, співпрацює з журналами «Промінь», «Нові шляхи», харківським видавництвом «Рух». У 1927-1929 роках видаються дев'ятитомні «Твори» письменниці.
Тематика війни також входить у поле її уваги: розповіді «Юда», «Лист засудженого солдата», «Зустріти долю», «Збожеволів» відображають трагедію часу, як це робили її сучасники Стефаник, Черемшина, Гриневичева.
Пізні твори, зокрема «Вовчиха», знову повертають до теми «Землі», поглиблюючи аналіз духовного розпаду, соціальної несправедливості. Деякі тексти позначені впливом символізму («Сніться», «Пресвята Богородиця, помилуй нас!»). У романі «Апостол черні» вона ідеалізує буковинське духовенство, підкреслюючи моральну та громадську вагу священиків.
За десятиліття літературної роботи Ольга Кобилянська створила десятки оповідань, повістей, новел, есе, перекладів, вела велике листування. Багато її творів були написані німецькою мовою. У 1901 році німецькою вийшла збірка «Kleinrussische Novellen». Вона також створила мемуари та публіцистику, особливо значущі у радянський період.
Життя та творчість Кобилянської тісно пов'язані з Буковиною, проте її інтерес до долі всієї України, загальнолюдських проблем, європейських культурних зв'язків дозволив їй вийти далеко за межі регіонального письменника. Новаторство, глибоке почуття часу, відданість високим гуманістичним цінностям зробили її творчість актуальною у її епоху, а й сьогодні. Її твори перекладені багатьма мовами, відіграють важливу роль у міжкультурному діалозі та підвищують престиж української літератури у світовому контексті.