Роман Іваничук: літописець душі народу та романіст історичної правди
Роман Іванович Іваничук (народився 1929 року) — один із найпомітніших письменників української літератури другої половини XX століття, чия творчість стала синтезом художньої глибини, національного переживання та духовного осмислення історичного шляху України. Автор новел, повістей і — насамперед — великих історичних романів, Іваничук відкрив читачеві нові горизонти пам’яті, де індивідуальна доля тісно переплітається з долею народу.
Його творчий шлях почався з малої прози. Уже перша надрукована новела — «Скиба землі» (1954), створена ще студентом Львівського університету, отримала схвальні відгуки критики. Вона стала передвісником його подальшого успіху. Дебютна збірка «Прут несе кригу» (1958) показала читачам не просто нового автора, а тонкого майстра психологічного нюансу. У перших оповіданнях і новелах Іваничук майстерно ловив зміну настрою, внутрішній рух героя, де важливим була не стільки подія, скільки емоційний резонанс. Його стиль формувався в новелістичному ключі, зберігаючи лаконічність, але зростаючи до глибини епічного.
Письменник народився в селі Трач, поблизу Коломиї — на Покутті, там, де віками звучала жива народна мова, співалися думи, де слова мали особливу вагу. Саме з цих місць походив і Василь Стефаник, новеліст, що став першим орієнтиром юного Іваничука. Батько Романа був учителем і його першим наставником у слові, а коломийська гімназія, де навчався майбутній письменник, стала для нього не лише школою знань, а й осередком духу, який згодом оживе у його автобіографічній повісті «Благослови, душе моя, господа…» (1993).
Уже в 1960-х Іваничук відходить від форми новели і дедалі впевненіше освоює романний простір. Його перший роман «Край битого шляху» (1962) відкриває лінію творів, де автор прагне не лише змалювати окрему життєву історію, а й окреслити ширший морально-історичний ландшафт. Згодом до цієї трилогії приєднується повість «Зупинись, подорожній!» (раніше — «Спрага»), яка задумувалась як четверта частина, але вже сама собою засвідчила новий щабель письменницької майстерності.
Проза Іваничука часто постає як розгалужене полотно з кількома часовими й тематичними лініями. Такі його повісті, як «Місто» (1977), «На перевалі» (1981), «Сьоме небо» (1985), пов’язані між собою не тільки героями, а й проблематикою, настроєм, концепцією пам’яті та відповідальності. Режисер Нестор, гімназійний учитель Страус, актори — кожен із них проходить випробування своєю правдою, спогадами, вибором. Іваничук створює своєрідну трилогію становлення людини в часі, через призму суду — власного, суспільного, історичного.
Найповніше талант письменника розкрився у жанрі історичного роману. Його дебют у цій площині — роман «Мальви» (1968), де дія відбувається в XVII столітті. Це не просто художня реконструкція національно-визвольної боротьби, а глибоке осмислення трагедії втрати ідентичності. Центральна героїня Марія та її донька Мальва — це не лише жіночі образи, це уособлення самої України, яку ворог намагається перетворити в «іншу», відірвати від коріння. Партійна критика тоді негайно звинуватила роман у «націоналізмі», «ідеологічній шкідливості», однак це лише підкреслило силу тексту, який торкався глибинних історичних ран.
Наступні історичні романи Романа Іваничука продовжують цю лінію — «Черлене вино» (1977), «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), «Вода з каменю» (1982), «Четвертий вимір» (1984), «Шрами на скалі» (1986), «Журавлиний крик» (1988), «Бо війна — війною…» (1991), «Орда» (1992). Усі вони різні за стилістикою, епохою, героями, однак їх єднає глибоке переконання: історія — це не лише факт, а й мораль. Це поле випробування людини на гідність, на пам’ять, на здатність залишитися собою.
Роман «Вода з каменю» — про «Руську трійцю», перших будителів національної свідомості на Галичині. «Четвертий вимір» — глибокий філософський твір про Миколу Гулака, кириломефодіївця, який після ув’язнення зміг знайти новий зміст у житті, працюючи задля інших народів. «Шрами на скалі» перетинає три епохи — від Франка до сучасності, і в кожній розкривається драматизм особистості на тлі змін. «Журавлиний крик» постає як духовна тріада, в центрі якої — Слово, Філософія, Мистецтво. Іваничук вірив, що народ може жити й вистояти, тільки коли володіє словом — мислячим, правдивим, незламним.
Особливим є й його ставлення до концепції пам’яті — вона не є лише спогадом, вона — суд і дія. Тому його герої постійно перебувають у внутрішньому діалозі з історією, із самими собою, із майбутнім.
Кожен роман Іваничука — це частина великої епопеї, але не в академічному сенсі, а в людському. Це розмова про те, ким ми були, є і маємо бути. Це боротьба з манкуртством, з виродженням пам’яті, з забуттям. Його твори — це поклик до гідності, і саме в цьому — їхня незгасна цінність.