Іван Іванов: життя, зламане тоталітаризмом, і слово, що зберегло гідність
Іван Іванович Іванов — постать глибоко трагічна й водночас символічна для цілого покоління української інтелігенції, на долі якої позначилася вся жорстокість сталінського терору. Його життя — приклад того, як найкращі людські прагнення, спроба мислити, творити й навчати, могли бути перекреслені абсурдними обвинуваченнями та репресіями. Але попри все — навіть попри роки таборів і тиші — він не зламався, а залишив по собі правдиве слово.
Народився Іван Іванович 8 березня 1911 року в Санкт-Петербурзі. У дитинстві переїхав до Києва, де здобував освіту в професійно-технічному училищі (ФЗУ), паралельно працюючи токарем на паровозовагоноремонтному заводі. Початок його юності був тісно пов'язаний із тяжкою працею, проте вже тоді в ньому пробудилася потреба до знань. У 1930–1932 роках навчався в Українському інституті лінгвістичної освіти — закладі, що готував викладачів мови та літератури. Саме тут Іванов потрапив під вплив талановитого поета і педагога Максима Рильського, який не лише викладав у цьому інституті, а й ще раніше помітив обдарованого юнака під час своєї праці в трудовій школі. Їхні стосунки переросли у творче листування, яке тривало і після того, як Іванов почав працювати вчителем на Сумщині, у 4-й Роменській школі.
Однак усе обірвалося 2 грудня 1936 року, коли Іванова було заарештовано за звинуваченням у «контрреволюційній троцькістській діяльності». Приводом для репресій послугувала його далека юнацька зацікавленість ідеями троцькізму — ще з 1927 року, коли він був учнем ФЗУ. У матеріалах слідства зазначалося, що Іванов, не усвідомлюючи масштабів небезпеки, не заперечував цього факту. У підсумку, сфабриковане слідство, проведене під наглядом оперуповноваженого Чистова і затверджене заступником начальника обласного управління НКВС Самовським, інкримінувало молодому вчителю ще й «внедрение в умы детей буржуазной науки». Як не абсурдно це звучить, але така «буржуазна наука» — це була російська література, яку Іванов викладав у школі.
9 березня 1937 року Особливою нарадою при НКВС його засудили до трьох років таборів. Покарання він відбував у нелюдських умовах Колими — одному з найстрашніших місць ГУЛАГу. Після звільнення не мав змоги повернутися до нормального життя: працював бухгалтером, а пізніше — учителем у віддалених регіонах Радянського Союзу: на Далекому Сході, в Хабаровському краї та в Якутії.
У 1945 році Іванов подав апеляцію з проханням зняти судимість. Навіть Управління НКВС по Крайній Півночі підтримало його, визнавши справу сумнівною. Проте від прокуратури отримав відмову. Це був черговий удар, що закривав для нього шлях до нормального фахового життя.
І лише в 1949 році Іванов повертається в Україну. Він закінчив Київський педагогічний інститут, мріючи повернутись до викладання. Але цього разу на його шляху стали «правильні» партійні функціонери, які не дозволили реабілітованому колишньому «ворогу народу» стати вчителем. Змушений працювати бухгалтером у знайомому ковальському цеху того ж паровозовагоноремонтного заводу, а згодом — бібліотекарем Боярської школи №1 на Київщині, де й залишився до пенсії у 1971 році.
У документах щодо реабілітації, зокрема в листі до Президії Верховної Ради СРСР, Іванов чітко свідчив про фальсифікації в його справі. Допити тривали годинами, іноді без сну й їжі, і були настільки виснажливими, що він підписував протоколи, навіть не читаючи їх. Після завершення слідства йому не дозволили ознайомитися з матеріалами справи.
Лише 2 липня 1958 року, рішенням Сумського обласного суду, постанову 1937 року було скасовано. Іванов Іван Іванович був повністю реабілітований. Та навіть після реабілітації, у роки пізнього СРСР, його ім’я залишалося в тіні. Лише в часи перебудови, на схилі життя, він зміг сказати своє слово вголос.
Перебуваючи у хворобі, він завершив повість «Колима» — гіркий і чесний твір про сталінський терор і жорстокість таборової системи. Вона вийшла друком у 1988 році в журналі «Вітчизна», а згодом і окремим виданням у видавництві «Радянський письменник». Критики і читачі відразу визнали її однією з найсильніших спроб осмислення теми ГУЛАГу в українській прозі. Але самого виходу книги автор не дочекався: Іван Іванов помер 14 квітня 1989 року.
Його життя — це свідчення того, як тоталітаризм може намагатися зламати людину, але не здатен знищити в ній прагнення до правди, до гідності, до слова. Іванов не був гучною постаттю в літературі, але його тихий голос залишається сильним нагадуванням про тих, хто вижив і заговорив, щоб ми пам’ятали.