Оксана Іваненко: дитяча письменниця, яка зробила слово ключем до серця
Оксана Дмитрівна Іваненко — одна з найяскравіших постатей в українській літературі XX століття, чиє життя й творчість були нерозривно пов’язані з вихованням дітей, пізнанням світу через казку та повагу до національної історії. Вона народилася 31 березня (за новим стилем — 13 квітня) 1906 року в Полтаві — місті, багатому на культурну спадщину, де слово й пісня завжди були близькими до людського серця.
З ранніх років Оксана жила у середовищі, де цінувалася освіта й духовний розвиток. У 1926 році вона завершила навчання в Харківському інституті народної освіти — одному з найважливіших вищих закладів тієї доби, а вже в 1931-му — закінчила аспірантуру при Українському науково-дослідному інституті педагогіки. Там вона не тільки навчалася, а й активно працювала: керувала секцією дитячої літератури при київському філіалі цього закладу. Саме тут почала формуватися її унікальна педагогічна та письменницька система, в центрі якої завжди була дитина — її світ, фантазія, вразливість і потенціал.
Не менш важливою віхою в її біографії став досвід роботи у дитячій колонії імені О. М. Горького під керівництвом видатного педагога Антона Макаренка. Іваненко працювала вихователькою, безпосередньо спілкуючись із дітьми, які потребували не лише дисципліни, а й душевного тепла. Саме тут вона навчилася тонко відчувати дитячу психіку — знання, яке стало безцінним для її подальшої літературної творчості.
У 1932–1939 роках Іваненко працювала у видавництві «Молодий більшовик», а в повоєнні роки — з 1947 до 1951-го — у дитячому журналі «Барвінок», що був улюбленим виданням кількох поколінь юних читачів.
Як письменниця Оксана Іваненко дебютувала у 1925 році. І відтоді її ім’я стало знаним усім, хто виростав із книжкою в руках. Вона створила цілу низку казок, повістей і оповідань, які вчать не лише читати, а й відчувати. Її твори — «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок» (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) — стали справжніми класиками дитячої літератури. Вони не лише захоплюють і розважають, а й глибоко формують світогляд, прищеплюють повагу до праці, природи, батьківщини й історичної пам’яті.
У творчості Іваненко особливе місце займають історико-біографічні повісті й романи. Її повість «Друкар книжок небачених» (1947) розповідає про першодрукаря Івана Федорова, а «Рідні діти» (1951) торкається глибоко особистих і соціальних тем. У книзі «Богдан Хмельницький» (1954) вона змальовує життя гетьмана, роблячи його близьким і зрозумілим для юного читача. Роман «Тарасові шляхи» (1961) — масштабне художнє дослідження життя Тараса Шевченка, перші частини якого були написані ще 1939 року. А в «Марії» (1973) Іваненко звертається до постаті Марка Вовчка, з ніжністю й глибоким розумінням її жіночої і творчої долі.
Останні роки письменниця присвятила осмисленню прожитого. У 1985 році вийшла її книга спогадів «Завжди в житті», яка принесла їй Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка (1986). Її живе слово, сповнене щирості й тепла, здобуло також визнання у вигляді премії імені Лесі Українки (1974).
Оксана Іваненко була ще й талановитою перекладачкою. Її перу належать переклади роману «Тургенєв» Андре Моруа (1977), знаменитої збірки уральських казок Павла Бажова «Малахітова шкатулка» (1979), а також оповідань і казок Льва Толстого, Володимира Короленка, братів Грімм, Ганса Крістіана Андерсена — усіх тих, чия творчість співзвучна її власному світові.
Її твори були перекладені мовами багатьох народів СРСР, а також болгарською, чеською та німецькою — це ще одне свідчення того, наскільки її слово було зрозумілим і потрібним далеко за межами рідної країни.
Оксана Іваненко залишила по собі не лише багатющий літературний спадок, а й світлу пам’ять про людину, яка все життя несла добро, мудрість і віру в силу дитячого серця. Її творчість і сьогодні лишається джерелом любові, краси й глибокої української душевності.