Володимир Гжицький: доля людини й письменника в буремному ХХ столітті
Володимир Зенонович Гжицький народився 15 жовтня 1895 року в селі Острівець, що на Тернопільщині, в родині сільського вчителя. Змалку його оточував світ книги, слова, освіти — ймовірно, саме в цьому середовищі сформувався перший імпульс до творчості та пізнання. Освіту здобував у місцевій школі, а згодом у гімназії Тернополя, що на той час була важливим осередком культурного й національного відродження.
Початок ХХ століття приніс не лише нові ідеї, а й численні війни та потрясіння. У 1918 році, після розпаду Австро-Угорської імперії, молодий Володимир був мобілізований до її армії, але дуже скоро став офіцером Української галицької армії. Цей крок визначив не тільки його політичну позицію, а й вплинув на подальшу долю. Після переходу Збруча 1919 року опинився у Харкові — тодішній столиці радянської України, де здобув вищу освіту в інституті сільського господарства та лісництва.
Попри технічну освіту, Володимир не полишав літературної діяльності. Його захоплення поезією привело до Спілки селянських письменників "Плуг", а згодом і до створення літературного об'єднання "Західна Україна", що об’єднувало митців, які перебралися на схід з-під польської влади. 1924 року він видає свою першу і єдину збірку віршів — «Трембітині тони». Проте саме проза стала основною формою його самовираження. Його новели, що відображали життя галицького краю, помітив і підтримав Павло Тичина, на той час один з редакторів авторитетного журналу «Червоний шлях».
У 1928 році Гжицький вирушив у творче відрядження до Алтаю у складі кінописьменницької експедиції під керівництвом Олександра Довженка. Там він занурився в життя ойротів — корінного народу Сибіру. Наслідком цієї подорожі став роман «Чорне озеро» (1929), що приніс йому всесоюзне визнання. Однак саме цей твір став джерелом неприємностей: у ньому радянські спецслужби побачили ознаки "викривлення національної політики Сталіна". Підозри посилив і факт служби у лавах УГА.
У грудні 1933 року проти Гжицького було порушено справу, його заарештували за нібито участь у діяльності УВО — Української військової організації. Після серії допитів, під тиском обставин, він "визнав" свою причетність до вигаданого осередку, що, мовляв, діяв у Харкові. 23 лютого 1934 року так звана судова трійка винесла вирок — 10 років таборів.
Гжицький відбував покарання в республіці Комі. Його табірне життя було сповнене труднощів, але навіть там він не покидав думки про творчість. У 1946 році, вже після першого терміну, був засуджений повторно — цього разу на 4 роки. Його ім’я, слава, навіть елементарне право на працю були перекреслені. Лише обмежені регіони СРСР дозволяли йому хоч якось існувати.
Після смерті Сталіна, скориставшись певною "відлигою", Гжицький подав заяву на перегляд справи. Але КДБ залишив її без задоволення. Лише у 1956 році військовий трибунал скасував попереднє рішення і визнав, що у його діях не було складу злочину.
Повернувшись на Батьківщину, Гжицький прожив ще 17 років. Ці роки стали часом пізнього, але надзвичайно плідного розквіту його творчості. Він написав низку повістей, оповідань, історичний роман «Опришки», а також автобіографічну трилогію — «У світ широкий», «Великі надії», «Ніч і день», у якій, з болем і ніжністю, він розповів про зламані долі, віру, втрати і надію.
Помер Володимир Гжицький 19 грудня 1973 року. Його життя — це приклад трагічної долі українського інтелігента, який не зламався під тиском обставин, не зрікся себе і свого слова. Він залишив по собі не лише книжки, а й історію мужності, внутрішньої свободи та гідності.