Борис Гуменюк: поет із фронту, голос війни і правди
Борис Борисович Гуменюк — український поет, прозаїк, публічний інтелектуал і військовик. Людина, яка поєднала в собі слово й зброю, книжку і окоп, глибоку поетичну рефлексію і щоденний спротив. Його тексти — це документ епохи, жива хроніка війни, написана зсередини, від першої особи, зі шрамом у серці, але без зла і фальші.
Народився 30 січня 1965 року в селі Острів неподалік Тернополя. Його дитинство пройшло на теренах, де історія і пам'ять були живими, де на кожному кроці — дотик минулого і відлуння боротьби. Після школи працював на підприємствах у Тернополі, звичайною фізичною працею пізнаючи реальність, що згодом стане матеріалом для глибоких текстів про людську гідність, несправедливість і внутрішню свободу.
Уже в молоді роки активно долучився до національно-визвольного руху: був членом Народного Руху України, Української Гельсінської спілки, очолював виконком Тернопільського обласного товариства «Меморіал». Його громадянська позиція формувалася не на лозунгах, а на внутрішній потребі діяти, впливати, змінювати. Із 1990 року Борис Гуменюк мешкає в Києві.
У літературу ввійшов не з академічного кабінету, а з вулиці, із реального життя. Перша збірка «Спосіб захисту» вийшла друком у 1993 році й уже тоді засвідчила сильний, відвертий голос, який не боїться говорити про травми, протест і біль. У 2005 році вийшла книжка «Лук’янівка» — психологічна й емоційна розповідь про людське життя за ґратами й поза ними, про духовний спротив і в’язничний досвід, метафоричний і реальний водночас.
Працював також як культурний менеджер та ініціатор багатьох літературних проектів, зокрема: «Українські книги — українським тюрмам», а також координував ініціативу «Інша література», спрямовану на підтримку альтернативних літературних голосів у суспільстві.
Гуменюк був одним з активних учасників Революції Гідності. Він був серед тих, хто зібрався на Михайлівській площі в Києві 30 листопада 2013 року після жорстокого розгону студентів. Наступного дня, 1 грудня, був жорстоко побитий «Беркутом» у Будинку письменників. Протягом усієї зими стояв на передовій протесту: і 19 січня, і 18 лютого на вулиці Грушевського — там, де вирішувалася доля країни.
Після початку російської агресії 2014 року Борис Гуменюк не залишився осторонь. Уже 13 березня він підписав «Заяву від діячів культури України до творчої спільноти світу» з рішучим осудом російської окупації. А 22 червня 2014 року вступив добровольцем до спецбатальйону МВС України «Азов». Згодом став заступником командира батальйону ОУН, який із серпня того ж року обороняв Піски поблизу Донецька. Там, на війні, народжувалися його нові тексти — вірші з передової, написані між обстрілами, серед втрат, болю і братерства.
1 серпня 2015 року на установчому з’їзді Бориса Гуменюка обрали головою новоствореної Української Військової Організації (УВО) — структури, що мала на меті поєднувати національну ідею з волонтерсько-військовою ініціативою.
Його воєнна поезія — це не пафос і не гасло. Це — кров і пісок окопу, іменні згадки побратимів, які вже ніколи не повернуться. Книга «Вірші з війни» (2014) стала символом цілого покоління поетів-вояків. Наступні збірки — «Блокпост» (2016) та «100 новел про війну» (2018) — лише посилили репутацію Гуменюка як одного з найчесніших літературних голосів сучасної України. Його проза коротка, стисла, як постріл, але кожне речення — як вистріл у свідомість.
Бібліографія:
Спосіб захисту (1993)
Лук’янівка (2005)
Острів (2007)
Та, що прибула з неба (2009)
Вірші з війни (2014)
Блокпост (2016)
100 новел про війну (2018)
Борис Гуменюк — не просто автор і боєць. Це людина, яка вміє бути справжньою і в поетичному рядку, і в життєвому вчинку. Його слово — це документ нашого часу, свідчення правди, якої ніколи не слід боятися. І поки звучить його голос — живе і дух боротьби, і пам’ять про тих, хто віддав за неї життя.