Докія Кузьмівна Гуменна (1904–1996): письменниця, яка чула голос предків
Докія Гуменна народилася 10 березня 1904 року в містечку Жашків на Київщині — на благословенній землі, де українське слово, культура й історична пам’ять здавна вкорінені в побуті й свідомості народу. Вона зросла у часи змін, коли стара імперія доживала останні дні, а новий світ лише намагався знайти себе — часто жорстокими методами. У цьому складному періоді формувалася її свідомість, що згодом проросте в потужну творчу індивідуальність.
Здобувши освіту в Інституті народної освіти в Києві, молода письменниця зробила перші кроки в літературі ще у 1924 році, коли вийшов її дебютний нарис "У степу". Вже з цього першого тексту відчувалась особлива увага до теми землі, простору, глибинної людської прив’язаності до свого коріння. Ця лінія залишиться наскрізною в усій її подальшій творчості.
У другій половині 1920-х років Гуменна стала членкинею Спілки українських радянських письменників "Плуг". Її тексти тоді звучали як спроба осмислити нову дійсність — не без критики, але з бажанням зрозуміти людину в час великої історичної ломки. Репортажі "Стрілка коливається" (1930) та "Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная" (1931), а також повість "Кампанія" викликали значний резонанс — не лише читацький, а й політичний. Її спостережливість, пряма мова й емоційна чесність насторожили радянську цензуру. Під тиском нової хвилі репресій Гуменна була змушена замовкнути. На кілька років її ім’я зникло зі сторінок видань.
Із початком Другої світової війни письменниця залишає Київ і вирушає до Львова, а звідти — до Австрії. У вигнанні вона нарешті змогла повернутись до свого призначення — писати. У Зальцбурзі в 1946 році виходить збірка новел "Куркульська вілія", де з болем і гіркотою показано трагедію українського села. У цих новелах немає ані риторики, ані ідеологічної вивіски — тільки правда людської долі, скаліченої політичними експериментами.
Найбільше її досягнення — епопея "Діти чумацького шляху", що виходила в Мюнхені та Нью-Йорку у 1948–1951 роках. Це не просто роман, а цілий космос, де крізь призму особистої пам’яті та народної долі письменниця намагається відновити зв’язок між поколіннями, між тими, хто був до нас, і тими, хто ще буде. Ця книга стала літературною спробою витворити епос вигнанців, емігрантів, нащадків переслідуваної нації.
У Сполучених Штатах Америки Докія Гуменна прожила другу половину свого життя, проте ніколи не втрачала зв’язку з Україною — принаймні духовного. Тут вона розгорнула плідну творчу діяльність, ставши однією з найактивніших українських письменниць у діаспорі. Загалом її літературна спадщина — це понад 30 томів прози, есеїстики, досліджень, мемуарів. Вона була активною учасницею Об’єднання українських письменників "Слово", брала участь у культурному житті еміграційної громади, виступала з доповідями, публікувалася в численних виданнях.
Окрему сторінку в її творчості займають твори на історичну й археологічну тематику. Її цікавила праісторія України, вона намагалася простежити витоки духовності нашого народу, звертаючись до символіки трипільської культури, язичницьких уявлень, архетипів, що жили в українській душі впродовж віків. Для Гуменної це була не просто наукова цікавість, а прагнення відчути себе частиною великої безперервної традиції, у якій сучасність — лише один із фрагментів.
Докія Гуменна відійшла у вічність 4 квітня 1996 року в Нью-Йорку. Її поховали на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі — поруч із іншими видатними діячами української еміграції. Її імені належить гідне місце в історії української літератури: серед тих, хто не зламався, не скорився, а залишив чесне, глибоке і сильне слово — про рід, землю і пам’ять.