Євген Гуцало: голос людяності, поет чистої душі
Євген Пилипович Гуцало народився 14 січня 1937 року в мальовничому селі Старий Животів, що на Вінниччині, у родині сільських учителів. Дитинство його було пронизане атмосферою книги, слова і пізнання. Вже з ранніх років хлопець потягнувся до читання — не тому, що хтось змушував, а через внутрішню жагу дізнатися більше, відкрити невідомі світи. Захоплення художньою літературою стало для нього втечею у простір, де все було нове, хвилююче, сповнене див і таємниць. Саме ця цікавість до книги стала першим кроком до майбутнього письменника.
Уже в школі юний Євген починає віршувати. Один із перших його творів — "Червоний прапор" — з’явився у шкільній стінгазеті, викликавши в хлопця радість і хвилювання, що навіки закарбувалися в пам’яті. Саме в ті роки він сформувався як тонкий спостерігач, уважний до деталей і настроїв, з внутрішньою потребою осмислювати побачене словом.
Закінчивши у 1959 році Ніжинський педагогічний інститут імені Гоголя, Євген мріяв стати журналістом. Деякий час працював у газетах, був редактором у видавництві "Радянський письменник", та невдовзі повністю присвятив себе творчості. Його літературний дебют відбувся у 1960 році, а вже через два роки вийшла перша збірка "Люди серед людей", що одразу привернула увагу критиків. У прозі Гуцала — проста людина: зі своїми болями, сумнівами, радістю. Його герой — чесний, щирий, ідеаліст, що живе в непростому світі, однак не зраджує себе.
Серед перших його повістей особливу вагу мають "Сільські вчителі", "Шкільний хліб", "У гаї сонце зацвіло", де автор повертається до тем дитинства, життя на селі, сповненого праці, гіркоти, але й глибокої людяності. Образ Олени Левківни — один із найсвітліших жіночих образів в українській літературі, уособлення вчителя з великої літери, духовного стрижня громади.
Євген Гуцало не обмежувався дорослою прозою. Його вклад у дитячу літературу — надзвичайно вагомий. Книжки "Олень Август", "Дениско", "Саййора", "Пролетіли коні", "З горіха зерня" стали справжніми скарбами українського дитячого читання. У цих творах письменник поринає в емоційний світ дитини, показуючи, наскільки важливо з дитинства плекати добро, милосердя, повагу до інших.
Гуцало — ще й поет. Його перша поетична збірка "Письмо землі" з’явилася в 1981 році, відкривши нового Гуцала — філософа, лірика, мислителя. Його поезія — це не данина моді, не літературна гра. Це — глибоко особисте, викарбуване болем і надією слово. У збірках "Час і простір", "Живемо на зорі", "Напередодні нинішнього дня" він не боїться називати речі своїми іменами. Його лірика — протест проти фальші, проти ідеологічного знеособлення, проти втрати людського обличчя. Його вибір — не мовчати, навіть коли слово болить.
Гуцало був одним із небагатьох, хто не схилився перед владою. Він не прагнув слави, він не торгував совістю. Його творчість — це постійне моральне висвітлення життя, боротьба за справжнє, чесне, людяне.
Символом усієї його творчості стала новела "Лось" — твір, у якому, здавалося б, проста історія з полювання перетворюється на глибоку притчу про милосердя, моральний вибір, відповідальність за життя. Автор не дає прямої відповіді, а залишає читача на роздоріжжі — де закінчується дитяча наївність і починається доросле усвідомлення справедливості.
Окремим напрямком у творчості Гуцала стала його публіцистика. У післясмертно виданій книзі "Ментальність ясиру" він розкриває глибинні деформації суспільства, досліджує історичну психологію українського й російського народів, сміливо ставлячи під сумнів офіційну риторику та радянські міфи.
Помер Євген Пилипович Гуцало у 1995 році, але його слово й далі звучить — у шкільних підручниках, у голосах тих, хто зростав на його книгах, у кожному, хто не байдужий до справжнього.