Григорій Прокопович Григор'єв
Григорій Прокопович Григор'єв народився 21 серпня 1898 року в Києві в багатодітній родині робітників. Життя змалку навчило його боротися за місце під сонцем. У п’ятнадцятирічному віці, коли матеріальне становище сім’ї стало зовсім скрутним, юнак був змушений рано стати до праці: спершу переписувачем у казенній палаті, згодом — рахівником в управлінні Південно-Західної залізниці.
Щоб утримувати велику родину, батько Григорія змушений був працювати гардеробником в оперному театрі, а мати там же прибиральницею. Часті відвідини театру в дитинстві залишили глибокий слід у душі хлопця. Театральна атмосфера зачаровувала його — сцена, світло рампи, розкіш костюмів і особлива магія живого мистецтва. Тому, ставши дорослішим, після напруженої денного праці він із натхненням навчався на Музично-драматичних курсах імені Лисенка під керівництвом Марії Старицької, дочки видатного драматурга Михайла Старицького.
Саме за її рекомендацією молодий Григор’єв отримав першу роботу в театрі Миколи Садовського — спочатку як статист і хорист. Згодом він приєднався до трупи театру української драми під орудою Панаса Саксаганського. У той час Григорій ще мусив підробляти касиром у Державному банку, поєднуючи мистецтво з боротьбою за елементарне виживання.
У 1921 році, у важкі голодні роки, він переходить на роботу до профспілки цукровиків: організовує аматорські театральні гуртки при цукроварнях Смілянського повіту. Саме в цей період у нього прокидається ще одна пристрасть — літературна творчість. Свою освіту Григор'єв продовжував, і 1934 року закінчив Київський кіноінститут. Відтоді він регулярно друкував свої статті та рецензії на сторінках видань, присвячених літературі, театру, кінематографу та мистецтву.
Його кар’єра йшла вгору: з 1934 року він працював асистентом режисера на Київській кіностудії художніх фільмів. Проте трагічні події 1937 року обірвали цю дорогу: без жодних пояснень його звільнили через "скорочення штатів". Попри складнощі, він намагався влаштуватися вчителем, однак і тут щастя було нетривалим. У грудні того ж року його заарештували, і без суду й слідства відправили в табори Колими.
Минуло чимало місяців у каторжних умовах. Як згадував сам Григор’єв, щаслива випадковість звела його через рік із тим самим слідчим, який свого часу фабрикував проти нього справу. Тепер уже сам цей слідчий, будучи в'язнем, написав свідчення про невинуватість Григорія. Проте бюрократична машина залишилася глухою: відповідь із Москви була короткою — справу переглянуть лише після закінчення війни.
І тільки у вересні 1946 року Григорія Григор'єва звільнили. Реабілітація прийшла лише через довгих дванадцять років, у березні 1958-го.
Повернувшись на волю, Григорій тривалий час працював учителем у селах Київщини. Лише 1959 року він зміг оселитися у своєму рідному Києві — місті, яке так любив і яке надихало його. Лише вийшовши на пенсію, зміг повністю присвятити себе письменницькій праці.
Творча віддача була неймовірною. У ці останні роки життя він створює низку книжок, у яких переплітаються його особисті спогади, любов до рідного міста і прагнення залишити свідчення епохи: "У старому Києві" (1961), "Україна танцює" (1964), "Що було, те бачив" (1966), "Цікаві бувальщини" (1966), "Чарка меду" (1969). Його розповіді завжди були сповнені теплоти, гумору, щирої зацікавленості до людей і їхніх доль.
Григорій Прокопович Григор’єв прожив непросте, але гідне життя. Помер 29 серпня 1971 року, залишивши по собі чесну і щемливу літературну спадщину.