Борис Дмитрович Грінченко
Борис Грінченко — одна з найяскравіших постатей українського культурного й національного відродження кінця XIX — початку XX століття. Його життя — приклад безкомпромісної вірності ідеалам, глибокого патріотизму, невтомної праці на благо рідного народу. Це була людина, яка не лише творила свій час, а й свідомо кидала виклик тим обставинам, що прагнули придушити українське слово й самосвідомість.
Народився Борис Дмитрович 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр біля села Руські Тишки на Харківщині, в родині збіднілих дворян. Вже з раннього дитинства проявляв неабияку допитливість, жагу до знань і захоплення книжками. Його уява, жива, чутлива до краси й правди, поступово вела його до самостійної творчості. Ще підлітком він починає писати власні оповідання та вірші, створює рукописні журнали, які сам і редагує.
У роки навчання в Харківському реальному училищі він знайомиться з народницькими колами, що закладає основи його громадянських переконань. Саме тоді, за участь у поширенні забороненої літератури, його арештовують і тримають під вартою. Після звільнення змушений залишити навчання та самотужки шукати засоби до існування. Працює писарем, а вечорами вчиться й читає. Навіть у скруті не полишає освіти — складає іспити на звання народного вчителя.
У 1881 році починає педагогічну діяльність, яка триватиме понад десятиліття. Учителює в сільських школах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини. Для сільських дітей він був не просто вчителем, а провідником до знання, культури, людської гідності. Його уроки були сповнені любові до українського слова, до народу, до його традицій і пісень. Грінченко розумів: майбутнє України починається саме з просвіти.
Паралельно він багато працює як письменник, поет, публіцист. Пише не лише художні твори, а й наукові, педагогічні, фольклористичні дослідження. Видає поетичні збірки, драми, оповідання, літературно-критичні статті. Його слово — пристрасне, влучне, іноді болісно гостре — було зброєю в боротьбі за українську ідею.
Особливе місце у творчій спадщині посідає «Словарь української мови» — праця титанічного масштабу, над якою він працював разом із дружиною Марією Загірною. Це був не просто словник — це було культурне завоювання, символ спротиву асиміляції та русифікації. За цю працю він отримав визнання серед науковців, але найголовніше — подяку від народу, за який так самовіддано працював.
Його діяльність не обмежувалась лише письменництвом. Він активно діє в громадському русі, приєднується до «Братства тарасівців», долучається до створення політичних партій, працює в редакціях українських газет. Він не шукає легких шляхів, не уникає труднощів, а навпаки — обирає найважчі дороги, бо вірить, що лише боротьба здатна пробудити націю.
Найболючішим ударом у його житті стала втрата доньки та онука. Ця трагедія, у поєднанні з давнім туберкульозом, остаточно підірвала його здоров’я. З надією на порятунок він вирушає до Італії, однак уже було пізно. 6 травня 1910 року в місті Оспедалетті Борис Дмитрович Грінченко відійшов у вічність. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Проте життя його не завершилось зі смертю. Воно продовжується в словах, у книгах, у пам’яті. Бо справжня біографія Бориса Грінченка — це не лише дати й місця, а довга низка щирих і жертовних вчинків. Це постійна готовність класти душу за народ, це праця без спочинку, це чесність перед собою і своїм народом.
Його іменем названо університет у Києві. Його твори досі читають, його приклад надихає. Він був не просто письменником — він був Вартовим української культури. І, мабуть, саме такими словами можна було б підсумувати його життєвий шлях: "Більше працював, ніж жив". Але ця праця і була його життям — глибоким, змістовним, відданим.