Стефан Денисович Грабинський
(1887, Кам'янка-Струмилова, Львівщина — 12 листопада 1936, Львів)
Стефан Грабинський — одна з найтаємничіших і водночас найтрагічніших постатей українсько-польської літературної традиції. Народжений у родині греко-католиків, він зростав у середовищі, де шанували українське коріння та староруську культуру. Його батько, Денис Грабинський, служив повітовим суддею й належав до середовища староруських патріотів, тоді як брат обрав шлях духовного служіння, ставши уніятським священиком.
Вже змалку життя Стефана було затьмарене присутністю невидимого ворога — сухотами. Ця недуга, яка на початку ХХ століття переслідувала багатьох митців і письменників Європи, прирекла його на життя у постійному страху й невизначеності. Хвороба визначила не лише фізичний стан митця, а й відбилася в його творчості, сповненій тривожних передчуттів, містичних алюзій і глибокої екзистенційної тривоги.
Дитинство і юність Грабинського минули під Самбором, у родинному колі, однак прагнення до культури і літератури зрештою привели його до Львова. Це місто, насичене духом стародавніх легенд і суперечливих культурних нашарувань, стало для нього водночас домом і духовною фортецею.
Творчий доробок Грабинського вирізняється особливим містичним світобаченням. Його найвідоміші збірки — «Демон руху» (1919), «Шалений подорожній» (1920), «Несамовита оповідь» (1922), «Книга вогню» (1922) — переповнені тривогою, внутрішнім неспокоєм, пошуком межі між реальністю та потойбіччям. Відомі також його готичні повісті «Салямандра», «Тінь Бафомета», «Монастир і море», «Острів Ітонго», де він віртуозно поєднує психологічний аналіз з елементами фантастики.
Його особливий стиль і світобачення влучно схарактеризував польський дослідник Артур Гутнікевич, зазначивши, що Грабинський створив власну, глибоко регіональну версію фантастики — так званий «галицький тип». Саме тому за межами Галичини його сприймали прохолодно, а у Варшаві взагалі ігнорували. Визнання обмежувалося колами львівських інтелектуалів, а мовчання критиків ставало для Грабинського тяжким і болісним випробуванням.
У 1931 році йому вдалося здобути літературну премію Львова — нагороду, що тимчасово полегшила фінансове становище і продовжила його творче життя ще на кілька років. Проте хвороба не відступала. Улітку 1935 року, сподіваючись знайти зцілення у гірському повітрі, письменник разом із матір'ю вирушив до Кут на Косівщині. На жаль, ця остання спроба поліпшити здоров’я не увінчалася успіхом: повернувшись до Львова, Грабинський пережив тяжкий крововилив і відтоді майже не залишав ліжка.
Особливу увагу варто звернути на мовний аспект його творчості. Хоча Грабинський писав польською, редактори й видавці часто нарікали на «засміченість» його мови русизмами — українськими словами та зворотами. Проте саме ця мовна «нечистота» робила його стиль особливим, живим, органічно забарвленим українською культурною традицією. Його синтаксис, мелодика фрази, образна система незмінно зраджували його походження і формували ту неповторну атмосферу «української готики», яку він створив.
Стефан Грабинський залишив по собі літературну спадщину, яка не була належно оцінена за його життя, але яка сьогодні набуває нового звучання. Його твори — це глибинне занурення у страхи й надії людини початку ХХ століття, їхня символіка й міфологічність відгукуються в серцях тих, хто вміє слухати між рядками.
Життя Стефана Грабинського обірвалося 12 листопада 1936 року у Львові. Він помер майже забутий, але сьогодні його ім'я повертається до читачів як ім’я одного з найоригінальніших митців українсько-польського культурного пограниччя.