Любов Василівна Голота — одна з тих особистостей, чия присутність в українській літературі стала символом глибини почуття, патріотизму й невичерпної творчої енергії. Поетеса, прозаїк, публіцистка, талановита журналістка, вона народилася 31 грудня 1949 року в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині, у родині гірників. Атмосфера працьовитості, витримки й поваги до землі формувала її характер із самого дитинства.
У 1972 році Любов Голота закінчила філологічний факультет Дніпропетровського університету. Ще студенткою вона відчувала жагу не просто працювати за фахом, а бути в центрі подій, через слово змінювати світ навколо себе. Саме тому вона обрала шлях журналістики — професії, яка дає змогу бути разом із людьми в найважливіші моменти їхнього життя.
Свою кар'єру розпочала як кореспондент обласних газет "Прапор юності" та "Зоря". Пізніше працювала редактором на радіо, водночас пишучи вірші, у яких безмежна любов до рідної землі, українського степу, природи й людей ставала наскрізною темою. Її поезія — це не просто пейзажні замальовки, це глибоке переживання буття рідного краю.
У 1976 році світ побачила її перша збірка "Народжена в степах" — книга, яка відразу привернула увагу літературної спільноти щирістю, емоційністю та глибиною почуттів. Саме за цю збірку у 1977 році Любов Голота була прийнята до Національної спілки письменників України.
Незабаром виходять її наступні збірки: "Весняне рівнодення" (1979), "Горицвіт" (1980), "Вікна" (1983). Кожна з них відзначалася тонким відчуттям часу і глибоким ліризмом, що поступово формували її авторський стиль.
1983 рік став переломним у житті Любові Василівни: вона переїжджає до Києва, де працює у провідних видавництвах "Молодь" і "Радянський письменник". Тут вона створює такі знакові поетичні збірки, як "Жінки і птиці" (1985), "Дзеркала" (1988), "На чоловічий голос" (1996), "Опромінена часом" (2001).
Паралельно з літературною діяльністю Голота бере активну участь у культурно-просвітницькому русі. У 1995 році вона стає головним редактором всеукраїнського культурологічного тижневика "Слово Просвіти" — видання, що невпинно бореться за збереження й розвиток української національної ідентичності. Під її керівництвом "Слово Просвіти" стало одним із провідних голосів української інтелігенції.
Окрім роботи в пресі, Любов Голота вела авторські програми на Українському радіо — "Знакова постать", "Вечірні зустрічі", "На перетині думок", — де порушувала важливі теми духовності, історичної пам'яті та національної самосвідомості.
У 2002 році вона видає книгу публіцистики "Дитя людське", а в 2005 — "Сотворіння". Ці книги закріпили за нею репутацію глибокого мислителя й уважного хронікера свого часу.
У 2007 році вийшов її роман "Епізодична пам'ять" — художнє осмислення долі покоління 1970-х років, людей, які залишили села й увійшли у простір великих міст, в епоху пізнього радянського застою. За цю працю у 2008 році Любов Василівна була удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Активна громадянська позиція Голоти проявлялася й через участь у роботі Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка. Вона також була організатором і першим редактором жіночого культурологічного журналу "П’ята пора" — видання, яке стало новим голосом для українок у незалежній Україні.
Любов Василівна — авторка книжок для дітей, численних сценаріїв масових культурних заходів, володарка багатьох нагород, зокрема премії Грузії імені Володимира Маяковського (1981), премії імені Володимира Сосюри "Любіть Україну" (2001). Її творчість високо цінують не тільки в Україні, а й за кордоном: у 2008 році її було обрано почесною громадянкою міста Скоп'є (Македонія) й нагороджено першою премією за поетичну збірку.
У 2011 році радіоп’єсу "Вісник" відзначено першою премією IV всеукраїнського конкурсу радіоп'єс Національного радіо.
Любов Голота також упорядкувала книгу "Життя і чин Анатолія Погрібного", видану у 2011 році, що стало ще одним свідченням її відданості культурно-просвітницькій місії.
У 2016–2019 роках вона була членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Її життєве і творче кредо глибоко резонує у її власних поетичних рядках:
"Милостивий, Ти до мене добрий:
Полином нехай не заросте
Та дорога, за якою обрій —
Україна, дівчинка і степ!"