Іван Гнатюк — поет, доля якого промовляє голосом правди
Іван Федорович Гнатюк народився 27 липня 1929 року в селі Дзвиняча, що на той час входило до Кременецького повіту Волинського воєводства (нині — Збаразький район Тернопільської області). Він прийшов у світ у простій сільській родині, де з ранніх років треба було знати ціну праці. Батько його був пічником, а мати займалася ткацтвом — виготовляла полотно та рядна на замовлення. У цьому суворому, але щирому середовищі майбутній поет навчався життя.
Дитинство Івана було непростим. Восени 1944 року його батька мобілізували до лав Радянської армії, і вже в останні дні Берлінської операції він загинув. Мати залишилася одна з чотирма малими дітьми. Іван, ставши напівсиротою, після закінчення сільської школи вступив до Кременецького педагогічного училища, але на другому курсі був заарештований. Йому вдалося втекти по дорозі до в’язниці — втеча, яка, на жаль, не врятувала його від подальших переслідувань.
Згодом він продовжив навчання у Бродівському педучилищі на Львівщині, однак 27 грудня 1948 року його знову заарештували. Після тривалого слідства — чотири місяці допитів — був засуджений до 25 років таборів за нібито зв’язок з Організацією українських націоналістів. Його місцем покарання стали спецтабори системи Берлаг на Колимі — один із найстрашніших символів репресій. Перше місце утримання — табір Аркагала — назавжди залишився в пам’яті поета: саме тут перед ним, у 1939-му, згас поет Михайло Драй-Хмара.
Іван Гнатюк не підкорявся табірному режиму, що робило його небажаним для адміністрації. Його переводили з табору до табору — Аляскітово, Дебін, Холодний, імені Бєлова, імені Матросова. За сім років він побував у багатьох місцях знущання над людиною, поки в 1956 році його не звільнили на підставі медичного висновку: "страдающий тяжелым недугом".
Вийти на волю в тодішньому СРСР не означало повернутись до нормального життя. Щоб дозволити Гнатюку залишити Колиму, хтось із близьких мав офіційно взяти на себе зобов’язання піклуватися про нього як про невиліковного інваліда. Таку згоду надала жінка, яку він зустрів у 1954 році — його майбутня дружина, теж колишня в’язень. Але навіть після цього, приїхавши до неї в Борислав, він був вигнаний за межі Західної України під приводом "нестабільної ситуації в Угорщині".
Гнатюк провів два роки в південних степах — з матір’ю, в умовах, несумісних із його захворюванням. Лише коли стало очевидно, що він доживає останні дні, йому дозволили повернутися до дружини й дітей. Проте Іван не збирався здаватися. Відновивши сили, він знову почав писати — так само, як колись у таборах, де вірші записував у потаємних сховках за халявою.
Його поезія, хоч і почала з’являтися в періодиці, ще довго залишалася під пильним оком цензорів. Збірка «Калина» (1966) стала справжнім випробуванням: її звинуватили в "націоналізмі", а сам поет одразу потрапив у немилість влади. І хоча його прийняли до Спілки письменників України, це було зроблено "контрабандою", як висловився один партійний функціонер. Це фактично закрило йому шлях до вільної творчості.
Іван Гнатюк не зламався. Упродовж наступних десятиліть він уперто писав, публікував вірші, хоч і під постійним тиском. Його збірки часто виходили "обрізаними", а деякі твори десятиліттями чекали на свою публікацію. Проте навіть у таких умовах він зумів видати п’ятнадцять поетичних книг, серед яких — «Повнява» (1968), «Жага» (1970), «Життя» (1972), «Барельєфи пам’яті» (1977), «Дорога» (1979), «Чорнозем» (1981), «Турбота» (1983), «Осіння блискавка» (1986), «Благословенний світ» (1987), а також збірка для дітей «Хто найдужчий на весь світ» (1989).
Окремим явищем у його творчому доробку стала книжка «Нове літочислення» (1990), до якої увійшли вірші, написані в таборах Колими — ті самі, які довгі роки зберігалися тільки в його пам’яті або були записані таємно.
Іван Гнатюк — це не просто поет. Це людина, яка пройшла через жорна історії, але не втратила ні голосу, ні правди, ні любові до свого народу. Його творчість — це голос совісті, пам’яті й гідності, який варто чути й сьогодні.