Павло Глазовий — майстер українського гумору і доброзичливої сатири
Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка, що на Миколаївщині, у звичайній селянській родині. Батько був хліборобом, і змалку Павло бачив, як важко здобувається хліб насущний. Ця простота й любов до рідної землі згодом стали основою його світогляду і творчості.
Освіту здобував у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Саме тут почала формуватися його любов до слова, літератури, а згодом і перші літературні спроби. Але життєвий шлях юнака перервала війна — Павло став учасником Другої світової, як і тисячі його ровесників. Ці роки залишили в його душі глибокий слід, але не зламали ані життєлюбства, ані гумору, з яким він надалі дивився на світ.
Після війни він продовжив навчання й у 1950 році закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького. Цей диплом відкрив йому двері в літературно-журналістське середовище. Від 1950 року Глазовий почав працювати у відомому сатиричному журналі «Перець», де обіймав посаду заступника головного редактора. Це була творча лабораторія, де визрівав його унікальний стиль — влучний, дотепний, добродушний, але точний у спостереженнях. Згодом він обіймав аналогічну посаду в журналі «Мистецтво».
Друкуватися Глазовий почав ще до війни — у 1940 році. Але справжнє визнання прийшло до нього у післявоєнні десятиліття, коли читач особливо потребував світлого, легкого, щирого слова. Його вірші, гуморески, сатиричні поезії й дотепні мініатюри розходилися широким читацьким загалом.
Серед найбільш відомих його творів — поема «Слався, Вітчизно моя!» (1958), яка стала своєрідним гімном трудовій людині та вірності рідному краю. А ось сатира та гумор були його справжньою стихією. Збірки «Великі цяці» (1956), «Карикатури з натури» (1963), «Коротко і ясно» (1965), «Щоб вам весело було» (1967), «Мініатюри та гуморески» (1968), «Куміада» (1969), «Усмішки» (1971) — це не просто розвага, це епоха, у якій через сміх проговорювалася правда життя.
Глазовий мав дивовижний дар — жартувати так, щоб не принижувати, а навпаки — надихати, очищати. Його усмішки були справжніми «вітамінами» для душі, і навіть у складні часи вони викликали щирий сміх без гіркоти.
Окремий пласт його творчості — література для дітей. Разом із Федором Маківчуком та Борисом Чалим він створив низку захопливих і дотепних книжок: «Пушок і Дружок» (1957), «Старі друзі» (1959), «Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника» (1958), «Іванець-Бігунець» (1963), «Як сторінка, то й картинка» (1964), «Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу» (1965), «Перченя» (1966). У цих творах — дитяча безпосередність, гумор, фантазія й повчальність, які не нав’язують, а ведуть за собою з легкістю й теплотою.
Його твори надруковані мільйонними накладами, і навіть після смерті Павла Глазового 31 жовтня 2004 року, його усмішки залишаються живими, щирими і впізнаваними. Читачі повертаються до його текстів, цитують їх у побуті, у виступах, у фольклорі.
Павло Глазовий — це символ українського гумору, який здатен говорити і про складне, і про буденне — просто, з посмішкою, з любов’ю до людей. Його спадщина — це не лише смішне, а й мудре, глибоке й людяне слово, яке житиме ще довго після нас.