Григорій Данилович Епік — одна з найяскравіших постатей українського культурного відродження 1920–1930-х років, трагічно обірваного сталінськими репресіями. Його життя — це шлях від романтичного ідеаліста до глибокого критика радянської системи, що завершився трагічно в Сандармосі.
Ранні роки та формування світогляду
Народився 17 січня 1901 року в селі Кам’янка Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область) у багатодітній родині робітника. З дитинства пізнав злидні: «До шістнадцятилітнього віку я не знав навіть, що таке подушка», — згадував він пізніше. Попри матеріальні труднощі, закінчив сільську школу з відзнакою. З 1916 року працював у залізничних майстернях, а згодом — писарем на станції. Активно долучався до просвітницьких заходів у рідному селі.
У 1918 році, за участь в антигетьманському повстанні, був звільнений з роботи. У 1919 році приєднався до Першого Новомосковського повстанського полку, борючись проти білогвардійців. Цей досвід глибоко вплинув на його світогляд і подальшу політичну активність.
Політична та літературна діяльність
На початку 1920-х років Епік переїхав до Полтави, де працював інструктором політпросвіти, а згодом — головою повітового виконкому. У 1922 році перейшов до культвідділу окружкому КП(б)У, а потім — до губкому комсомолу. У 1924–1926 роках очолював видавництво «Червоний шлях» у Харкові. Водночас навчався в Інституті марксизму-ленінізму.
Епік активно долучався до культурного життя: спочатку був членом Спілки селянських письменників «Плуг», а згодом — ВАПЛІТЕ, де спілкувався з Миколою Хвильовим та іншими провідними літераторами. У цей період він почав відходити від революційного романтизму, звертаючись до критики бюрократизму та соціальних проблем.
Творчий доробок
Григорій Епік залишив по собі низку повістей і романів, які відображають його духовну еволюцію та глибоке розуміння соціальних процесів. У повісті «Восени» він зобразив тип комуніста-переродженця, який безкарно зловживає владою. Роман «Без ґрунту» (1928) гостро критикує радянську бюрократію, висміюючи «папероїдів» — чиновників, які пристосовуються до системи через покору сильнішим і знущання над слабшими.
Відчайдушний опір селянства насильницькій колективізації. Цей твір викликав різку критику з боку влади, оскільки суперечив офіційній пропаганді. У 1932 році він видав роман «Петро Ромен», де оспівував зростання радянської технічної інтелігенції, намагаючись реабілітуватися в очах партійного керівництва.
Арешт, заслання та загибель
5 грудня 1934 року Григорія Епіка заарештували за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації, яка нібито планувала терористичні акти проти керівництва Компартії та уряду. Під тиском слідства він визнав свою вину і написав листа наркому В. Балицькому, в якому закликав розстріляти себе та інших членів організації «як скажених псів». Цей лист був зачитаний на пленумі Спілки письменників України.
У 1935 році Епіка засудили до 10 років ув'язнення і відправили на Соловки. Там він намагався зберегти надію, писав листи до дружини, працював над збіркою новел «Соловецкие рассказы». Однак згодом, усвідомивши марність своїх зусиль, спалив рукописи і відмовився від роботи.
У жовтні 1937 року справу Епіка переглянула трійка УНКВС Ленінградської області, яка винесла новий вирок — розстріл. Вирок було виконано 3 листопада 1937 року в Сандармосі. Реабілітований посмертно у 1956 році за відсутністю складу злочину.
Спадщина
Григорій Епік залишив по собі багатий літературний спадок, який відображає складні соціальні процеси та внутрішні конфлікти доби. Його твори — це дзеркало епохи, що показує боротьбу між ідеалами та реальністю, між особистою совістю та вимогами тоталітарної системи. Сьогодні його ім'я повертається до української культурної спадщини як символ незламності духу та творчої відданості.