Іван Михайлович Дзюба
(народився 26 липня 1931 року, село Миколаївка — помер 22 лютого 2022 року, Київ)
Іван Дзюба — знакова постать для української інтелігенції XX століття. Людина, яка не просто говорила правду — вона нею жила. Літературознавець, критик, мовознавець, академік, державний діяч, він став голосом українського народу в один із найтемніших періодів його історії — в часи ідеологічного тиску, русифікації та морального приниження. Його доля — це історія спротиву, совісті, глибокого болю за культуру, яку намагалися знищити, і водночас — історія великої духовної сили.
Народився Іван Дзюба в селі Миколаївка на Донеччині, в звичайній сільській родині. Після завершення школи в Докучаєвську вступив до філологічного факультету Донецького педінституту. Ще під час студентських років виявив небуденний літературно-критичний хист. Його перші публікації у донецькій пресі відзначалися глибиною думки, майстерністю стилю та чесністю висловлювання. Уже тоді, в середині 1950-х, він не боявся говорити те, що інші лише думали.
Після закінчення інституту навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка в Києві. Працював у видавництвах, у пресі, писав літературознавчі статті, рецензії, розвідки. Його стиль — точний, чесний, завжди принциповий. Він бачив небезпеку, яка поволі підточувала українське національне підґрунтя, і не мовчав.
У 1965 році Іван Дзюба написав працю, яка увійшла в історію як один із найпотужніших маніфестів українського спротиву радянській ідеологічній машині — "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Це був виклик системі, в якому він підважував її основи, розкривав механізми нищення української мови, культури, духовності. Праця викликала бурхливу реакцію — її не надрукували в Україні, вона потрапила на Захід у самвидаві, викликала міжнародний резонанс. Дзюбу звинуватили у "наклепі на радянську дійсність", розгорнули кампанію цькування, зневаги, переслідувань. Його арештували. Він провів рік у в'язниці. Йому пропонували покаятися — він не зламався. Але і не став ворогом для своїх. Він залишився тим, ким був завжди — чесним інтелектуалом, який до кінця відстоював справедливість, не оголошуючи війни, а звертаючись до розуму й сумління.
У 1970–1980-х роках Дзюба не мав змоги друкуватися, але його ім’я не зникло. Навпаки — перетворилося на символ. А з настанням незалежності України він повернувся у публічне життя з новою силою. Став академіком НАН України, одним із авторів концептуальних програм розвитку української культури, був міністром культури України (1992–1994), головним редактором часопису "Сучасність", членом редколегій, журі численних премій. Скрізь, де він з'являвся, панували гідність, інтелект і тиха внутрішня сила.
Іван Дзюба належав до покоління, яке усвідомлювало, що слово — це зброя. Він вірив, що справжня любов до своєї мови, свого народу, свого минулого — це не патетика, а щоденна відповідальність. У його працях — "Вітчизна у нас одна", "У всякого своя доля", "Автографи відродження" — осмислюються не лише літературні явища, а й глибші суспільні процеси, історичні злами, духовні метаморфози. Він повертав із забуття імена замовчуваних митців, розкривав багатство української літератури в контексті загальнолюдських цінностей.
За своє життя Іван Дзюба став лауреатом численних відзнак, серед яких — премія імені Олександра Білецького, премія Фонду Антоновичів, Державна премія України ім. Т. Шевченка, Золота медаль ім. Сковороди. Його твори перекладалися різними мовами, його слово звучало з трибун, на конференціях, на сторінках книжок. Але найголовніше — воно залишалося в серцях тих, хто вірив, що Україна — не окраїна, а центр, не об’єкт, а суб’єкт історії.
Помер Іван Михайлович Дзюба 22 лютого 2022 року, але справа, яку він обстоював, живе — у свободі слова, у боротьбі за мову, в праві називати себе українцем без страху.