Євген Михайлович Дудар — постать яскрава й багатогранна. Український сатирик, публіцист, артист слова, який не просто писав, а жив своїми текстами, своїм народом і своїм гумором. Народився 24 січня 1933 року в мальовничому селі Озерна на Тернопільщині — краю, що дав Україні багатьох митців слова.
Ще з юних літ Євген вирізнявся живим характером, спостережливістю й особливим почуттям гумору. Закінчивши середню школу, він мріяв про сцену — спробував вступити до театрального училища, але не пройшов конкурсу. Невдача не зламала його, лише загартувала. Він пішов служити до армії, де провів чимало часу в Азербайджані. Саме там, у зовсім іншому середовищі, ще більше зміцніла його рішучість здобути фах, пов’язаний зі словом і суспільством.
Після повернення додому Євген Дудар успішно вступає на факультет журналістики Львівського університету, який закінчив у 1962 році. Із дипломом журналіста він починає працювати у республіканських газетах, а згодом перебирається до Києва, де стає редактором у славетному сатиричному журналі "Перець". Цей період був визначальним — саме в "Переці" сформувався його фірмовий стиль: гострий, дотепний, але ніколи не злий.
Перші гуморески почав писати ще в студентські роки, а 1967 року вийшла його дебютна книга "Прошу слова". Але творити сатиру в радянську добу — означало постійно жити між рядками, балансувати між бажаним і дозволеним. Цензура міцно тримала всіх у рамках, а Дудареві, як людині чесній і дотепній, це було особливо нестерпно. Тим не менш, він не зламався. Замість відкритого викриття — натяки, іронія, образність. Але як тільки почалися політичні зміни в Україні, він заговорив на повен голос, не добираючи слів на адресу чиновництва й політичного фарисейства.
З-під його пера вийшли книжки, що стали резонансними: "Українці мої, українці... Сумні роздуми веселого чоловіка", "Плацдарм", "І силою, і правдою...", "Спогади про себе: Фрагменти з мого бурхливого і неспокійного життя". Його книги не просто читали — їх цитували, з них сміялись і разом із тим — думали. Бо сміх у Дударя завжди був із підтекстом.
Від 1980 року Євген Дудар почав активно виступати зі сцени. За десятки років провів понад 10 тисяч творчих вечорів, виступів по радіо і телебаченню. Він не просто читав свої твори — він жив ними. Його енергетика на сцені була вибуховою, а кожне слово влучало в ціль. Саме завдяки цьому він став одним із найвідоміших виконавців власних сатиричних творів в Україні.
Визнання прийшло не лише від читачів, а й офіційне. Євген Дудар — член Національної спілки письменників України з 1973 року. У 1993-му йому присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв України. Серед численних нагород — літературна премія імені Остапа Вишні (1985), премія імені М. Годованця (1997), міжнародна премія імені Пилипа Орлика (1995), премія імені Петра Сагайдачного (2000), Золота медаль Тараса Шевченка (Союз українців Австралії, 1990). Він був співголовою комітету гумору й сатири НСПУ, брав участь у міжнародних фестивалях, співзасновником Всесвітньої асоціації сатириків у Габрово (Болгарія, 1985), став також натхненником і художнім керівником фестивалю "Вишневі усмішки".
Його голос — розумний, веселий, глибокий — звучав по всій Україні. А особливо тепло приймали його на рідній Тернопільщині, де він часто виступав, спілкувався з людьми, проводив зустрічі в бібліотеках, клубах, школах. Він був не просто письменником, а народним голосом, здатним через гумор сказати про найболючіше.
Євген Дудар — це не просто сатирик. Це людина, яка перетворила сміх на інструмент чесної розмови з суспільством. У кожному його творі — гідність, у кожній фразі — біль і надія, а в кожному виступі — справжня любов до України й тих, хто в ній живе.