Ілля Володимирович Дубинський — український військовий, публіцист, літописець бойової слави Червоної Армії, людина непростої, сповненої поворотів долі. Він прожив життя, яке вмістило війну, ідеологію, репресії, заслання, повернення до творчості і збереження гідності навіть у найважчі часи.
Народився 29 березня 1898 року в селі Бутенки, що на Полтавщині, у родині службовця. Його дитинство та юність припали на бурхливі часи — революційні потрясіння початку ХХ століття не оминули і провінційну Полтавщину. У 1917 році Ілля завершив навчання в Кобеляцькому комерційному училищі — тогочасному середньому навчальному закладі з поглибленим вивченням економіки, торгівлі й права.
Уже наступного року, у 1918-му, молодий юнак, не зважаючи на всі ризики, долучився до місцевої підпільної більшовицької організації. Незабаром він добровільно вступив до партизанського загону під командуванням Упиря — одного з численних лідерів збройного спротиву в той період. Це був початок його довгого військового шляху, який проходив через бої з військами Денікіна, Врангеля, Петлюри, з отаманами Махном, Тютюнником, Палієм. Дубинський швидко зростав у військовій ієрархії: командував кавалерійським полком, а згодом — цілою дивізією Червоної козацької армії. В одному з боїв був тяжко поранений, але після одужання повернувся на службу.
З 1924 по 1927 рік навчався у Військовій академії імені Фрунзе в Москві — одному з найпрестижніших вищих військових навчальних закладів СРСР. Після завершення академії служив на ключових військових і адміністративних посадах: був начальником штабу кавалерійської дивізії в Проскурові (тепер Хмельницький), військовим інспектором Народного комісаріату освіти УРСР у Харкові, спеціальним комісаром при Раднаркомі УРСР у Києві, командиром важкої танкової бригади, а згодом — заступником начальника Вищого бронетанкового училища в Казані.
Ілля Дубинський не лише воював — він ще й писав. Його літературна діяльність почалася у 1923 році. Він співпрацював із провідними військовими виданнями — газетами та журналами, зокрема "Красная звезда", "Армия и революция", "Война и революция". Його публікації були не просто звітами чи оповідками — це були глибокі спроби осмислити досвід війни, знайти в ньому моральну опору, героїзм, що випалював душу.
Протягом 1920–1930-х років побачили світ численні його книги: "Рейды конницы" (1927), "Национальные войска" (1928), "О войне будущего", "Перелом" (1930), "Залізні бійці", "Контрудар" (1931), "Відвага", "Корпус Червоного козацтва" (1932), "Золота Липа" (1933), "Броня Советов" (1936). У своїх творах Дубинський не лише прославляв радянське військо, а й фіксував досвід покоління, яке пройшло крізь вогонь революцій і громадянської війни.
Однак його лояльність до системи не врятувала. У липні 1937 року, під час сталінських "чисток", Дубинський був заарештований у Казані у межах так званої "справи військових". Його без будь-яких переконливих доказів заочно засудили Верховним судом СРСР на п’ять років таборів суворого режиму. Цей удар був несподіваним і жорстоким.
Покарання він відбував у спецтаборі № 15. Після завершення терміну заслали до Сибіру — на безстрокове поселення. Тут, на чужині, колишній військовий керівник, письменник і дослідник працював трактористом, комбайнером у Танеєвській машинно-тракторній станції Красноярського краю. Але навіть у цих обставинах він не втратив гідності й не зрікся себе.
Лише після смерті Сталіна, влітку 1956 року, його справу переглянули, а сам Дубинський був повністю реабілітований. Йому повернули не лише громадянські права, а й військове звання полковника. Після звільнення він повернувся до Києва, де прожив решту життя.
Помер Ілля Володимирович Дубинський 7 жовтня 1989 року. Його життя — це складний, але яскравий приклад долі людини, що пройшла крізь кілька війн, політичні репресії, втрати і повернення. Його ім’я належить до тієї категорії постатей, які не піддаються спрощенню: він був і солдатом, і командиром, і письменником, і в’язнем, і, попри все, залишився чесним свідком своєї епохи.