Анатолій Павлович Дрофань — український прозаїк, майстер короткого оповідання, письменник щирого слова, який присвятив своє життя простим людям і простим речам, наповнивши їх глибиною та душевністю.
Народився він 17 листопада 1919 року в Ічні на Чернігівщині — у родині залізничника. Батько, окрім основної професії, був палким мисливцем, очолював місцеве товариство мисливців і рибалок. Саме завдяки цій батьківській пристрасті маленький Толя з дитинства відчув близькість до природи: ранкові походи лісами, вечори біля вогнища, ночівлі просто неба під пахучим сіном — усе це назавжди залишилось у його пам’яті, а згодом стало частиною поетики його оповідань.
Шкільні роки пройшли в рідній Ічні. Він закінчив семирічну школу, відвідував гуртки — музичний, фотогурток. Та найбільше любив літературу. Особливо вражало читання творів земляка — Степана Васильченка. Його мова, його персонажі були зрозумілими і близькими. Саме тоді у душі хлопця почали проростати перші зерна майбутнього покликання.
Своє перше оповідання — "Перепел" — Анатолій Дрофань опублікував у 1945 році, одразу після завершення Другої світової війни. Це був тихий, щемкий голос людини, яка вміє бачити життя не в гучних подіях, а в дрібних, майже непомітних нюансах людського буття. Але до виходу першої збірки оповідань "Журка з Сонцеграда" минуло ще одинадцять років — у 1956 році книга побачила світ.
Найпліднішим періодом у його творчості стали останні три десятиліття життя. За цей час письменник видав майже півтора десятка книжок. Його проза стала помітним явищем в українській літературі, і перш за все тому, що була по-справжньому народною. Його герої — не вигадані образи, а ті, кого можна зустріти в кожному селі, місті, під’їзді чи цеху. Серед найпопулярніших творів — романи "Таїна голубого палацу", "Буремна тиша", повісті "У кожному камені — іскра", "Біла криниця", "Загадка старої дзвіниці", документальна повість "Коли ми красиві", збірки оповідань "Троянди", "Альбіон", "Земля для квітів", "Сонцелюби", а також сатирична збірка "Іменини".
Окреме місце у творчому доробку Анатолія Дрофаня займають книжки для дітей. Його твори "Про Барона, Мавру і Мале Вушко", "Коли я виросту", "Янехо" вчать дітей бачити прекрасне в буденному, бути уважними до людей, до природи, до себе самих. Особливо відома збірка "Коли я виросту". У ній письменник з великою теплотою розповідає про людей праці — колодязників, пічників, будівельників. На перший погляд — нібито прості професії, які, здавалося б, не викликають великого інтересу у сучасної дитини. Але Дрофань переконує читача: кожна справа, якщо її робити з любов’ю, має сенс, має душу, є частинкою великої системи життя.
Саме любов до людей, їхньої щоденної, скромної, але потрібної праці стала головним лейтмотивом усієї творчості письменника. Він не писав про героїв з підручників — його персонажі були живими, справжніми, зі своїми радощами й болями. І саме ця справжність притягувала до його книг широке коло читачів — від школярів до сивочолих ветеранів.
Проза Анатолія Дрофаня проста у формі, але глибока у змісті. Вона щира, зворушлива, без жодного пафосу, але з великою вірою в людину. У ній завжди є світло — навіть у найпохмуріших сюжетах, і завжди є надія — бо кожен день вартий того, щоб жити його чесно, з гідністю, з любов’ю.
Його творчість — це частина культурної пам’яті покоління, що жило в повоєнні роки, зростало в умовах непростого побуту, але зберегло людяність і здатність бачити красу в кожній миті. І сьогодні книжки Дрофаня продовжують говорити до нас — тихим, добрим, щирим голосом, який важко забути.