Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895) — видатний український мислитель, історик, філософ, публіцист, літературознавець, фольклорист, економіст і громадський діяч, чия постать стала символом просвітництва, боротьби за політичну свободу та інтелектуального оновлення української нації.
Ранні роки і формування світогляду
Михайло Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в містечку Гадяч на Полтавщині у сім’ї дрібнопомісних дворян, які походили з давньої козацької старшини. Його батьки були не лише освіченими, а й прогресивними людьми, що глибоко цінували науку, книжність і свободу думки. Саме від батька юний Михайло перейняв інтелектуальну допитливість, пошану до знань і прагнення до справедливості.
Освіту хлопець здобував спершу в Гадяцькому повітовому училищі (1849–1853), а потім у Полтавській гімназії. Уже в ті роки його вирізняла особлива глибина мислення й виняткова начитаність — він захоплювався античною історією, філософією, європейськими мовами та ідеями свободи. Його сестра, відома згодом письменниця Олена Пчілка, згадувала, що ще в гімназії Михайло читав авторів, яких більшість студентів пізніших часів навіть не знали — зокрема Шлоссера, Прескота, Маколея, Гізо.
У 1859 році він вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. Студентські роки стали періодом активного самоствердження: він не лише глибоко опановував науку, а й долучився до громадського життя, де формувався як публіцист і майбутній ідеолог українського визвольного руху.
Наукова праця і громадянська позиція
Після закінчення університету Михайло Драгоманов почав викладати в гімназії та водночас активно долучився до діяльності київської "Громади" — товариства, що об’єднувало свідомих інтелігентів, які прагнули відродити українську культуру, мову та історичну пам’ять. Для нього громадська праця не була другорядною — це була органічна частина його життєвого покликання.
Він не боявся відкрито виступати проти утисків національних прав. Символічною стала його промова над домовиною Тараса Шевченка, де він пророчо виголосив: "Кожен, хто йде служити народові, тим самим надіває на себе терновий вінець". Ці слова стали своєрідним кредо його подальшого життя.
У 1870-х роках Драгоманов став одним із найвідоміших українських публіцистів. У своїх працях він поєднував історичний, етнографічний, філологічний і політичний аналіз, завжди наголошуючи на необхідності національного самоусвідомлення, поваги до прав людини, розвитку місцевого самоврядування.
Еміграція та публіцистична діяльність
Під тиском реакційної політики царського уряду у 1875 році Драгоманов змушений був емігрувати. Його шлях пролягав через Галичину, Угорщину, Відень — аж до Женеви, де він заснував збірник "Громада". Це видання стало трибуною для вільної думки, платформою для обговорення долі України в контексті загальноєвропейських політичних процесів.
У своїх працях Драгоманов просував ідею федералізму, виступав проти централізації влади та імперських амбіцій, вважаючи, що політична свобода неможлива без народного самоврядування. Він обстоював еволюційний шлях суспільного розвитку, вірячи у поступове зростання політичної і громадянської свідомості народу.
Вплив на Галичину і праця в Болгарії
З другої половини 1880-х років Драгоманов активно співпрацював з галицькими виданнями, впливаючи на формування радикального руху на західноукраїнських землях. Його ідеї надихнули ціле покоління інтелігенції, включно з Іваном Франком, який вважав Драгоманова духовним наставником і "найбільшим публіцистичним талантом нашої нації".
У 1889 році Драгоманов отримав запрошення на кафедру загальної історії Софійського університету в Болгарії. Його ім’я в Болгарії асоціювалося з боротьбою слов’янських народів за свободу, автономію та просвітництво.
Незважаючи на тимчасові поліпшення стану здоров’я, останні роки життя він проводив у стані внутрішнього занепокоєння — через репресії в Україні, згортання громадянських свобод і тяжке становище української культури. Помер він 20 червня 1895 року в Софії від розриву аорти. Похований у болгарській столиці.
Ідейна спадщина
Михайло Драгоманов залишив по собі глибоку й багатогранну спадщину. Він сформував основу української політичної науки, створив власну концепцію конституціоналізму, в якій ключовими були свобода особи, право на політичне самовизначення, розвиток самоврядування та толерантність до різних переконань.
Його політичні й філософські погляди базувалися на глибокому історичному розумінні суспільного розвитку. Він вірив у поступовий, органічний розвиток — як у матеріальній сфері, так і в духовній. Як влучно зауважив Іван Франко, "Драгоманов — еволюціоніст, що вірив у ненастанний органічний розвій духу, віри, літератури й етики".
Михайло Драгоманов залишив по собі не лише об’ємну наукову спадщину, а й моральний приклад — як борець за правду, свободу слова, критичне мислення і гідність людини. Його ім’я — це символ громадянської мужності, інтелектуальної сили й вірності ідеалам свободи, які досі залишаються актуальними.