Іван Федорович Драч — український поет, перекладач, кінодраматург, публіцист, критик, громадський і політичний діяч, одна з найяскравіших постатей української культури другої половини ХХ століття. Його ім’я міцно вписане в історію українського слова, боротьби за національну гідність і духовне оновлення.
Народився Іван Драч 17 жовтня 1936 року в селі Теліжинці на Київщині — мальовничому поліському краю, де рідна мова, народна пісня, земля і небо сплелися у первозданному зв’язку, який поет зберіг у собі на все життя. Його раннє дитинство припало на страшні роки Другої світової війни — події, що закарбувалися в його пам’яті як драматичне тло людського існування.
Після закінчення середньої школи в місті Тетіїв Іван Драч встиг попрацювати вчителем, а також активно включився в громадське життя — був інструктором райкому комсомолу. У 1955–1958 роках проходив службу в армії. Після демобілізації вступив до Київського університету на філологічний факультет, який закінчив заочно, уже працюючи — спочатку вчителем, а згодом — літературним працівником у "Літературній газеті". У 1964 році закінчив Вищі кіносценарні курси в Москві, після чого працював у сценарному відділі Київської кіностудії імені Олександра Довженка, у журналі "Вітчизна", а також у Спілці письменників України.
Своїм поетичним словом Іван Драч вперше голосно заявив про себе в 1961 році, коли в "Літературній газеті" була опублікована поема "Ніж у сонці". Вже ця дебютна річ викликала запеклі дискусії — надто нестандартна, метафорична, напружена емоційно й ідейно, вона не вписувалась у звичні рамки тогочасної радянської поезії. Та справжній резонанс прийшов із першою збіркою "Соняшник" (1962) — книгою, яка по-справжньому оновила уявлення про поетичну мову в українській літературі.
Іван Драч не був автором однієї поетичної манери. Його творчість — це постійне самопереосмислення, експеримент, виклик. Він, як сам писав у збірці "Протуберанці серця" (1965), закликав: "Народжуйте себе" — і щоразу сам це здійснював: у "Баладах буднів" (1967), у збірці "До джерел" (1972), "Корінь і крона" (1974), "Київське небо" (1976), "Сонячний фенікс" (1978), "Американський зошит" (1980), "Шабля і хустина" (1981), "Теліжинці" (1985), "Храм сонця" (1988). Поезія Драча — це водночас космічна й земна тканина, де образність сягає глибин етногенетичної пам’яті, а зміст вражає соціальною гостротою та філософською напругою.
Окрім поезії, Іван Драч заявив про себе і як драматург. Його драматичні поеми — "Смерть Шевченка", "Дума про Вчителя", "Зоря і смерть Пабло Неруди", "Соловейко-Сольвейг" — стали помітним явищем. У 1982 році вони вийшли окремою збіркою під назвою "Драматичні поеми", викликаючи широку читацьку і театральну зацікавленість.
У 1970-х роках Драч також активно працював у кіно. Його кіноповісті "Криниця для спраглих" та "Іду до тебе" стали значними творами українського кінематографа. Пізніше з’явилася й збірка "Київський оберіг" (1983), що містила поему для кіно та ще одну кіноповість, витриману в стилі авторської кінометафори.
Іван Драч — не лише поет, а й перекладач, есеїст, критик. Його творчість активно перекладалася: твори виходили російською, польською, білоруською, чеською, латиською, азербайджанською, молдовською, німецькою мовами, і цей перелік лише розширювався.
У 1980-х роках, коли почалися суспільно-політичні зрушення, Драч стає активним громадським діячем. Він був одним із фундаторів Народного Руху України, першим його головою. Його виступи, есеї, політичні заяви були сповнені пристрасті й віри в національне відродження. У роки Незалежності він очолював Українську Всесвітню Координаційну Раду, Конгрес української інтелігенції.
У 1976 році Івану Драчу присуджено Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка за поетичну збірку "Корінь і крона", а в 1983 році — Державну премію СРСР за книгу "Зелёные врата".
Останні роки життя поет провів у Києві. Його діяльність залишалась інтенсивною, хоча й менш публічною. Помер Іван Федорович Драч 19 червня 2018 року після тривалої хвороби. Його смерть стала великою втратою для української культури, а його слово — залишається з нами, живе в рядках, що палають, як ніж у сонці, і світять, як соняшник у полі.