Анастасія Дмитрук — голос нової поезії війни, гідності та непокори
Анастасія Миколаївна Дмитрук народилася 31 січня 1991 року в місті Ніжин, що на Чернігівщині — у родині інженерів, де змалку цінували точність мислення й силу слова. Дитинство її минало у затишній атмосфері північного українського містечка, а вже з 10 років вона разом із родиною переїхала до Києва. Саме в столиці, у шкільні роки, почала формуватися як особистість — допитлива, пряма, небайдужа. Вона навчалася в гімназії, де виявляла неабиякі здібності до точних наук і мови, поєднуючи аналітичний склад розуму з внутрішнім прагненням до поетичного вислову.
Закінчивши гімназію, вступила до Фізико-технічного інституту Національного технічного університету України "КПІ", де здобула фах у сфері інформаційної безпеки. У 2014 році отримала диплом спеціаліста і ще до того встигла попрацювати за спеціальністю в компанії, що спеціалізувалась на кіберзахисті. Здавалося, її майбутнє буде пов’язане з ІТ-сферою, але реальність написала для неї інший сценарій.
Ще з дванадцятирічного віку Анастасія писала вірші, проте довго не надавала їм значення як справі життя. Усе змінилося під час Революції Гідності. На тлі буремних подій Майдану, а згодом — анексії Криму, її поезія набула особливого звучання: вона перестала бути просто внутрішнім щоденником і стала потужним інструментом спротиву. Саме в ці дні народився її найвідоміший вірш — «Никогда мы не будем братьями», написаний російською мовою, який став справжнім літературним і суспільним вибухом. Хоч у тексті не згадувалося слово "Росія", його сенс був настільки промовистим, що збурив хвилю реакцій — від захоплення до люті. Як згодом пояснювала сама авторка: "У вірші я навіть не вказувала слова 'Росія'. Люди автоматично відгукнулися, бо на крадієві шапка горить".
Після цього її ім’я стало відомим широкому загалу. Литовські музиканти разом із хором Клайпедського музичного театру створили відеокліп на цей вірш, який миттєво став вірусним — вже за два тижні після публікації його переглянули понад мільйон людей.
Творчість Дмитрук — це літопис сучасної боротьби. Її вірші не бояться називати речі своїми іменами. Вони — про втрати й гідність, про смуток і надію, про особисту і колективну війну, яку веде кожен українець у часи тривоги. Її тексти — не літературна поза, а емоційна хроніка епохи.
У 2014 році у видавництві КПІ вийшла її перша збірка поезій "Верните нам наше небо", яка згодом була перевидана накладом у 10 тисяч примірників за підтримки Ігоря Захаренка. Вірші Анастасії, окрім однойменного, включають також такі емоційні тексти, як "Це моя і твоя війна", "Небесній сотні присвячується", "Небо падає!", "Я прошу тебя, будь мне истинным", "Зачем вы пришли с войной?" — кожен з них відлунює у серцях читачів.
2015 року на малій сцені Палацу "Україна" відбулася прем’єра її поетичної вистави "Розв’яжи за спиною крила" за участю акторів Театру на Подолі. Постановку зрежисерував Віталій Малахов — народний артист України.
У грудні 2017 року вийшла друга збірка поезій — "Це моя і твоя війна", яка стала ще одним свідченням того, що поезія може бути не лише мистецтвом, а й формою духовного захисту. Вона говорить мовою любові, болю, виклику, де кожен рядок — це пульс доби.
У 2022 році, під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Дмитрук не залишилася осторонь — вона стала ініціаторкою та головною координаторкою масштабних інформаційно-мистецьких кампаній #terroRussia та #IndependanceInMyHeart, які пройшли більш як у 60 містах світу. Ці ініціативи стали не тільки жестом солідарності, а й могутнім культурним опором на глобальному рівні.
Анастасія Дмитрук — це поетеса, чия зброя — слово. Її тексти — це не просто вірші, а відкриті листи до сучасності, звернені як до України, так і до світу. Вона творить чесно і пристрасно, перетворюючи особисте на загальне, емоцію — на дію, слово — на силу.