Василь Іванович Діденко — поет щемкої лірики, народжений 3 лютого 1937 року в Гуляйполі, в родині, що жила звичайним сільським життям. Його батько, Іван Діденко, працював механізатором, а мати, Марія, була душею родини. У 10 років Василь разом із батьками перебрався на Херсонщину, в село Гаврилівка, де минуло його подальше дитинство. Саме там, серед херсонських просторів, у нього почали формуватися перші поетичні враження.
У підліткові роки доля закинула його на Вінниччину — з липня 1950 по березень 1958 року його життя було пов’язане з Погребищанським районом, що залишив у ньому теплі спогади й поетичні образи. Вірші Василь почав писати рано — вже у 15 років його перший вірш «Я — п’ятнадцятирічний капітан» побачив світ у газеті «Вінницька правда». У той час він працював на полі разом із батьком, допомагаючи йому як помічник комбайнера.
Після закінчення Ширмівської середньої школи у 1954 році, юнак вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка, де навчався на філологічному факультеті. Тут він приєднався до літературної студії імені Василя Чумака, що мала великий вплив на його становлення як поета. У 1959 році Діденко завершив університетське навчання і поринув у літературну та редакторську діяльність.
Уже 1963 року він став членом Спілки письменників України. Його перші поезії з’явилися у друці ще в 1957 році, і з того часу багато з них були покладені на музику — адже його слова легко лягали на мелодію, пройняті щирістю, ніжністю та любов’ю до рідної землі.
У творчому доробку Василя Діденка — 13 поетичних збірок, серед яких особливе місце займають книжки для дітей. До найвідоміших належать:
«Зацвітай, калино» (1957) — перша збірка, яка відкрила його для широкого загалу;
«Під зорями ясними» (1961);
«Заповітна земля» (1965);
«Степовичка» (1965) — збірка дитячих віршів, сповнена ніжності й тепла;
«Дивосвіти любові» (1969);
«Дзвонять конвалії» (1972);
«Берізка» (1975) — ще одна поетична книжка для дітей;
«Мережки сонця» (1976);
«Вродливий день» (1979);
«Червоний вітер» (1982);
«Дзвінка фонетика» (1984);
«Дивокрай» (1987);
«Рання ластівка» (1988);
«Серцем, сповненим любов’ю» (1998, вже посмертна публікація).
Його стиль часто називають «тихою лірикою» — у його поезії немає галасу, натомість є уважність до деталей, тонке відчуття природи, глибокий зв’язок з українською землею, життям простих людей.
13 квітня 1990 року Василь Іванович Діденко відійшов у вічність. Похований був спершу на північному кладовищі під Києвом, у селі Рожни Броварського району. Та вже через кілька місяців після смерті став відомим його лист-заповіт, написаний 30 березня 1990 року, в якому поет просив, аби його поховали на батьківщині — в рідному Гуляйполі.
І цей заповіт здійснився. 25 червня 1997 року, зусиллями родичів, друзів і читачів, які щиро шанували його творчість, прах Василя Діденка було урочисто перепоховано на малій батьківщині — там, де він народився, де вперше побачив небо і де зародилося його слово.