Галина Йосипівна Биченюк — українська поетеса, редакторка, учасниця Другої світової війни, людина складної і гідної життєвої долі.
Вона народилася у 1927 році в місті Умань, на тодішній Київщині, в регіоні з багатою історією і культурними традиціями. Освіту здобувала в Київському учительському інституті, де формувалися її перші літературні спроби та любов до української мови й слова.
Війна застала її юною. У 1944 році Галина працювала бібліотекарем у партизанському шпиталі — серед нескінченних болю і втрат, де слово мало особливу цінність, допомагаючи підтримувати дух і надію. Цей досвід, сповнений трагізму та сили, пізніше неодноразово перегукувався в її творчості.
Після війни вона знайшла себе у видавничій справі. З 1948 року працювала коректором у редакції газети "Закарпатська правда" в Ужгороді, що на той час став центром культурного відродження Закарпаття. Її подальша кар'єра тривала у Києві: з 1952 до 1982 року Галина Йосипівна була літературною редакторкою журналів "Під прапором ленінізму" та "Радянська жінка", працюючи над вдосконаленням текстів і підтримкою авторів у непростий час ідеологічного тиску.
У житті та творчості її підтримував чоловік — український прозаїк і громадський діяч Петро Клименко. Їхній союз став не тільки особистим, а й духовним об'єднанням, де література завжди була поруч.
Як поетеса Галина Биченюк залишила помітний слід. Її творчість сповнена теплом, ностальгією за рідним краєм, любов'ю до простих речей і людей. Упродовж 1980-х – початку 1990-х років вийшли друком її поетичні збірки:
"Дніпровські зеленогір'я" (1980)
"Хатки на узліссі" (1985)
"Зорінь" (1987)
"Моя думна гора" (1991)
"Сонячна долина" (1992)
"Будинок творчості або Базікавки" (1992)
"Берегиня" (1992)
"Портрет дідуся" (1993)
"Одвічне" (1993)
"Стежинами крутими" (1994)
Її вірші — це світла розповідь про життя, природу, людські почуття. Вони несуть емоційну відкритість і ту душевну глибину, яка робить поезію справжньою.