Володимир Дмитрович Булаєнко: поет, який ішов у бій із віршем у серці
Володимир Булаєнко народився 8 червня 1918 року в селянській родині у мальовничому селі Сорокодуби. Його дитинство не було легким: батько, повернувшись із фронтів Першої світової війни, невдовзі помер, залишивши маленького Володимира на виховання матері — Ганни Костянтинівни. Саме вона стала для нього головною підтримкою і першою вчителькою життєвих істин.
Шестирічним хлопчиком Володимир уперше переступив поріг Сорокодубської початкової школи. Подальші роки навчання пройшли у Чернелівській семирічці, а потім — у Малоклітнянській середній школі. Вже в шкільні роки у хлопця проявилася любов до слова: перші його вірші з'явилися на сторінках районної газети, де юний поет почав упевнено заявляти про свій талант.
У 1938 році, сповнений мрій і натхнення, Володимир вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Навчання він поєднував із творчою працею — писав вірші, які відображали тогочасні прагнення молодого покоління.
Однак доля приготувала інший шлях. У червні 1941 року, коли на землю України ступила війна, студент третього курсу добровольцем іде на фронт, отримавши звання молодшого лейтенанта. Його бойова стежка пролягла через Донбас, де він потрапив в оточення й опинився в полоні. Незважаючи на небезпеку, Володимир зміг утекти і повернутися до рідного села, де знову взявся за перо. Його вірші, народжені в умовах окупації, стали джерелом сили і надії для односельців.
У березні 1944 року Володимир знову приєднався до діючої армії. Але війна була невблаганною. 19 серпня 1944 року, під час визволення прибалтійського міста Бауска, молодий поет-воїн отримав смертельне поранення.
Після війни пам'ять про Володимира Булаєнка жила в серцях тих, хто знав його особисто і через його творчість. У 1958 році вийшла перша збірка його поезій, яка відкрила широкому загалу глибину і щирість його творчої душі. У 1973 році частина віршів була перекладена на російську мову, що дозволило розширити коло його читачів.
Ім'я Володимира Булаєнка увічнене на його малій батьківщині: центральна бібліотека і вулиця у місті Красилів носять його ім'я. Він також навічно вписаний до списків студентів філологічного факультету Дніпропетровського університету, який колись був його Alma Mater.
У 1961 році, вже після смерті, Володимир Дмитрович був прийнятий до лав Національної спілки письменників України — заслужене визнання його таланту і жертовного шляху.