Вадим Якович Бойко: шлях мужності і незламності
Вадим Якович Бойко народився 27 лютого 1926 року у багатодітній родині сільських учителів у селі Селезенівка, що на Київщині. У родині Бойків зростало тринадцятеро дітей, і життя з самого початку гартувало характер майбутнього письменника і борця.
Його юність припала на страшні роки Другої світової війни. У шістнадцять років Вадима було насильно вивезено на роботи до "Третього Рейху". Там він пережив шість втеч із нацистських тюрем і концтаборів, витримав тортури в Краківському гестапо, побував у самому пеклі Освенцима. І хоча в офіційних документах його біографію часто обривали на півслові, з інтерв’ю самого Бойка відомо набагато більше про той жахливий період.
Він став, за словами істориків, єдиною людиною, яка змогла врятуватися з газової камери в Освенцимі, де в той час гинули мільйони. 20 січня 1945 року, коли радянські війська стрімко просувалися вперед, останній ешелон в'язнів Освенцима вирушив углиб Німеччини. П'ять діб у вагонах без їжі, води й тепла перетворили людей на тіні самих себе. Половина в'язнів загинула дорогою.
Виживші потрапили до концтабору Маутхаузен в Австрії. Там, у карантинному блоці, який самі в'язні називали "доходилівкою", Вадим пережив ще одне коло пекла. 12 лютого його разом з іншими перевели в табір "Лінц", де Бойко приєднався до підпільного опору, очолюваного майором Михайлом Янковським.
1 травня 1945 року, під час бомбардування американської авіації, загін ув’язнених на чолі з Михайлом Чернишовим підняв повстання проти охорони. Заволодівши зброєю, вони пробивалися до радянських військ. Із 123 осіб живими залишилося лише шестеро. Вадим Якович, змучений, але нескорений, приєднався до Червоної армії, склав присягу і разом з бійцями добивав залишки фашистських військ.
Після перемоги Бойко ще п'ять років служив у лавах армії. Його відзначили понад двадцятьма нагородами, серед яких орден "Вітчизняної війни" ІІ ступеня, медаль "За відвагу", а пізніше — орден "За мужність" ІІІ ступеня. Його подвиг визнав і народ Польщі: Президент Войцех Ярузельський нагородив Вадима Бойка "Освенцимським хрестом".
Повернувшись до мирного життя, він закінчив Київський інститут фізичної культури, став майстром спорту з акробатики та п'ятиразовим чемпіоном Прикарпатського військового округу зі стрільби.
Його життя в Києві не було легким: десять років прожив у гуртожитках, працював вантажником, через що травмував руку. Проте ця невдача привела його до лікувальної фізкультури, де він став справжнім майстром масажу. Завдяки важкій праці у престижних родинах столиці, де працював масажистом, зміг купити своїм батькам кооперативну квартиру у Києві.
Попри життєві труднощі, Вадим Якович зберіг у собі здатність любити і вірити. Його перше кохання залишило у серці незагойну рану, але справжнє сімейне щастя він знайшов пізніше, одружившись у 59 років із Капітоліною, яка стала його вірною супутницею на чверть століття.
В останні роки життя він залишався активним, диктував спогади про своє буремне життя, працював над новими проектами, а його подвиг залишався джерелом натхнення для багатьох.
Вадим Бойко пішов із життя 18 грудня 2019 року. Його поховали в Києві на Лісовому кладовищі поруч із дружиною Капітоліною. Його життєвий шлях оспівано у двох документальних фільмах: "Слово після страти" (СРСР, 1985) і "Сповідь страченого" (Канада, 2005).
Бойко залишив після себе не лише спогади про мужність і незламність, але й цілу епоху справжнього людського подвигу.