Володимир Іванович Біляїв — поет, журналіст, громадський діяч української діаспори, людина, що пронесла любов до рідного слова через океани і десятиліття.
Народився Володимир Біляїв 25 червня 1925 року в селищі Мосьпине на Донеччині, в родині гірничого інженера. Дитинство його припало на непрості часи: в кінці тридцятих років батька було заарештовано сталінськими органами НКВС. У середовищі, де панувала русифікація, майбутній поет зміг зберегти любов до рідної української мови завдяки матері та тітці — простим сільським жінкам з Білоцерківщини, які через пісні, казки й молитви передали йому багатство народної душі.
Ще школярем Володимир Біляїв проявив поетичний хист. Його першим наставником став учитель української мови і літератури Павло Остапович Білокінь, який заохотив юного Біляїва до перших спроб пера. Хоча тоді, як зізнавався сам поет, його вірш про Тараса Шевченка після вчительського редагування став більше творінням наставника, ніж учня.
У 1943 році, в часи Другої світової війни, Володимира було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Вже там, у важкі роки перебування в еміграції, він почав систематично писати вірші. Першим його закордонним твором стала поезія "Ранок" (1946), яка, попри юнацьку простоту, зберігає тепло і світлу віру в майбутнє.
Після війни Біляїв працював службовцем у Військово-повітряних силах США у Європі, пізніше — журналістом українських видань у Німеччині та Австралії ("Українські вісті", "Єдність", "Вільна думка"). Врешті, у 1950-х роках осів у США, де активно включився в культурне життя української діаспори, зокрема працював у редакціях численних періодичних видань.
Справжню популярність Біляєву принесла його діяльність на радіостанції "Голос Америки", де у 1980–1990-х роках він очолював український відділ. Його передачі, за оцінками, слухали в Україні від п’яти до семи мільйонів людей — тих, хто шукав правду і живе українське слово у ті непрості для нашої держави часи.
Як поет Володимир Біляїв уперше голосно заявив про себе збіркою "Поліття" (початок 1970-х років). Наступна книжка "По той бік щастя" (1979) принесла йому звання лауреата Української Могилянської Академії Наук у США. Його третя збірка, "Осіння обнова", вже побачила світ на рідній землі, в Донецьку, у 2001 році. У своїх віршах Біляїв з любов'ю оспівував Донеччину, український степ, Азовське море, материнську турботу і вічний біль еміграції.
Тематика його поезії надзвичайно широка — від інтимної лірики й пейзажних замальовок до патріотичних од і громадянських роздумів. Центральною постаттю в його віршах часто постає мати — берегиня родинного вогнища і символ самої України. Оспівуючи степи Донбасу, він відчував їх не тільки як природний ландшафт, а й як невід’ємну частину власної душі й роду.
Біляїв із вдячністю згадував своїх духовних учителів і натхненників: Тараса Шевченка, Максима Рильського, Володимира Сосюру, Леоніда Первомайського, а також класиків української еміграційної літератури — Євгена Маланюка, Олену Телігу, Івана Багряного, Олега Ольжича. Їхній приклад допоміг йому сформувати власний естетичний і громадянський світогляд.
Літературознавці діаспори високо оцінили творчість Біляїва. Григорій Костюк відзначав у його поезії глибоку ідейність і органічний зв'язок із національними прагненнями українського народу. В умовах, коли багато митців зверталися до модерністських експериментів, Біляїв залишався вірним традиціям класичної поезії — доступної, чесної й глибоко людяної.
Тематика рідної землі й боротьби за національну гідність невід’ємно присутня у його творчості. Він створював поезії-посвяти Симону Петлюрі, Євгену Маланюку, Галі Журбі та іншим визначним постатям української історії. У поемах і циклах віршів поет возвеличував свободу, таврував несправедливість і вірив у неминучість національного відродження.
Навіть у пейзажних замальовках Біляїв умів вкладати глибокі алюзії — осінній лист для нього ставав символом минущості, верби — пошуків правди, чайки над морем — вічного прагнення до волі.
Особливе місце в його творчості займає патріотична лірика, де звучить палка віра в українську незалежність, символом якої для поета був тризуб — сокіл вогнянокрилий, що несе світло майбутнього.
Життя і творчість Володимира Біляїва — це приклад невтомного служіння рідному слову і народу. Його поезія звучить як живе свідчення незламності українського духу, а сам він назавжди залишиться одним із тих, хто мостив духовні мости між рідною землею і далеким світом.