Григорій Павлович Білоус — український поет, прозаїк, журналіст, літературознавець, перекладач, есеїст, лауреат кількох престижних премій, постать вагома для літературного й культурного життя Черкащини і всієї України.
Народився 22 листопада 1939 року в селі Курмани Недригайлівського району Сумської області в багатодітній селянській родині, де з дитинства привчали до праці й любові до рідної землі. Після закінчення семирічної школи у рідному селі та повної середньої освіти в Недригайлівській десятирічці, романтично налаштований юнак вирішив обрати шлях геолога і в 1957 році вступив до Київського геологорозвідувального технікуму.
Отримавши диплом, Григорій Білоус за направленням вирушив працювати на Закарпаття в геологорозвідувальній експедиції. Починав із посади помічника бурового майстра, згодом обіймав інженерні посади. Професійний ріст не оминули профспілкова діяльність і організаційна робота: у 1968 році його обрали головою профспілкового комітету, а згодом — заступником голови територіального профспілкового об’єднання працівників геологорозвідувальної галузі України.
1971 року Григорій Павлович переходить на роботу до Київської геологічної експедиції, впроваджуючи нові технології буріння в Кіровоградській і Черкаській областях. Але вже у 1973 році він змінює вектор своєї діяльності, обравши журналістику. Спершу працює заступником головного редактора районної газети "Серп і Молот", а згодом — літературним працівником обласної газети "Черкаська правда".
У 1981 році закінчив факультет журналістики Вищої партійної школи при ЦК КПУ, після чого розпочав роботу на українському телебаченні власним кореспондентом по Черкаській області. Його камерою було зафіксовано найважливіші події регіону, особливо ж його цікавили історичні, культурні та мистецькі теми.
Саме Білоус документував останній шлях Кобзаря разом із Зінаїдою Тарахан-Березою, домігся передачі Успенського собору у Каневі віруючим, сприяв зняттю табу на творчість Данила Нарбута і став одним із перших, хто підняв голос на захист Мотронинського монастиря. Його кіно- й відеосюжети про археологічні розкопки на Богдановій горі залишили безцінні свідчення про духовне відродження української нації.
Творча спадщина Білоуса охоплює художньо-публіцистичні фільми, серед яких "Свою Україну любіть", "Повна душа болю", "Свіча осяяного слова" та інші, що виходили в ефір на національному та обласному радіо.
Перше віршоване слово Григорія Білоуса з'явилося на шпальтах районної газети ще в 1953 році. У подальшому його твори друкувалися в "Закарпатській правді", альманасі "Вітрила", журналах "Перець", "Ранок", "Україна". Перша поетична збірка "Зоряний колодязь" вийшла 1971 року у видавництві "Молодь".
Письменник залишив вагомий слід у прозі: у 1991 році побачила світ його книга "Рудоман", до якої увійшли роман, повість та оповідання. За поему "Вогонь у камені" Білоус був відзначений Міжнародною літературною премією імені Григорія Сковороди, а за книгу "Терноцвіт" — обласною премією імені Василя Симоненка.
Він також активно займався перекладацькою діяльністю, працював із творами польських, молдавських, білоруських, казахських авторів. Підготував і видав спогади О.Ф. Черненко про Григорія і Григора Тютюнників.
У 1999 році Григорій Білоус був обраний головою Черкаської організації Національної спілки письменників України. Його громадська й культурна діяльність були спрямовані на збереження української мови, культури, літератури. Письменник був удостоєний численних нагород, зокрема міжнародної премії імені Г. Сковороди, обласної імені В. Симоненка, регіональної імені М. Старицького.
Григорій Павлович Білоус пішов із життя 28 грудня 2011 року. Похований у місті Черкаси на центральній алеї міського цвинтаря, залишивши по собі не тільки вагому літературну спадщину, а й пам’ять про людину, щиро закохану в Україну.