Олександр Іванович Білецький (1884–1961) — видатний український літературознавець, критик, громадський діяч, один із засновників сучасної української філології.
Народився 2 листопада 1884 року поблизу Казані в родині агронома. Навчався спочатку в одній із гімназій Казані, а згодом, після переїзду родини до Харкова, продовжив освіту у Харківській третій гімназії, яку закінчив із відзнакою у 1902 році. Потім вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, де проявив ранній інтерес до філологічних досліджень. Його перші наукові роботи, зокрема дослідження "Легенда о Фаусте в связи с историей демонологии", були опубліковані ще в студентські роки.
Після завершення університету в 1907 році Білецький викладав у харківських навчальних закладах і паралельно навчався в аспірантурі. У 1909–1912 роках перебував у Петербурзі, де готувався до складання магістерських іспитів. 1912 року отримав звання приват-доцента Харківського університету, де викладав російську мову та літературу.
У 1918 році захистив магістерську дисертацію "Епізод з історії російського романтизму", присвячену письменницям першої половини XIX століття. Протягом 1920-х активно публікував літературознавчі статті, рецензії, огляди, досліджуючи як українську, так і світову літературу. Він виступав у журналах "Шляхи мистецтва", "Книга", "Червоний шлях", "Плуг", "Гарт", аналізуючи нові течії у літературі, полемізуючи з формалістами.
У 20–30-х роках Білецький активно займався театральною діяльністю: викладав у театральних навчальних закладах, брав участь в організації першого українського дитячого театру, працював у Наркомосі, писав драматичні твори під псевдонімом Річард Побєдимський. Однією з важливих його праць стала книжка "Старинный театр в России" (1923).
Він також брав участь у створенні й розвитку Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, яким керував у 1939–1941 і з 1944 року до кінця життя. Білецький багато уваги приділяв вивченню літератури Київської Русі, епохи бароко, творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Гоголя.
У 1937 році йому було присуджено ступінь доктора філологічних наук без захисту дисертації, у 1939 році обрано академіком АН УРСР, а у 1958 — академіком АН СРСР. Йому було також присвоєно звання заслуженого діяча науки УРСР у 1941 році.
Білецький був блискучим знавцем античної, європейської, російської та української літератури. Серед його численних робіт — фундаментальні дослідження творчості Пушкіна, Гоголя, Лесі Українки, а також розвідки з літератури античності, Середньовіччя, української літературної барокової доби. Він вивчав вплив античності на українську і російську літератури, питання періодизації літературної історії, еволюцію великих епічних форм у XIX–XX століттях.
Білецький був головним редактором журналу "Радянське літературознавство" з моменту його створення у 1957 році, активним членом багатьох наукових комісій та редакційних колегій. Його учнями стали провідні літературознавці і критики радянського часу.
Олександр Іванович Білецький залишив величезну наукову спадщину — сотні праць, рецензій, літературознавчих портретів, які й досі є важливими для розуміння української та світової літературної традиції. Помер він 2 серпня 1961 року, залишивши по собі світлу пам'ять в українській науці і культурі.