Іван Адріанович Багмут: письменник, чия доля стала віддзеркаленням епохи
7 червня 1903 року в селі Бабайківка на Катеринославщині з’явився на світ Іван Адріанович Багмут — людина, чия доля і творчість стали часткою складної історії української літератури XX століття.
Ріс Іван у багатодітній родині вчителя, змалку всотуючи любов до знань. Початкову освіту здобув у місцевій церковно-парафіяльній школі, потім продовжив навчання в Новомосковській гімназії та учительській семінарії, яку успішно закінчив у 1921 році. Молодого вчителя спочатку затримала рідна Бабайківка, але невдовзі його шлях проліг до Харкова — тодішнього інтелектуального центру України.
У Харкові Іван Багмут занурився в бурхливе культурне життя: працював інспектором Народного комісаріату освіти, редагував юнацьку літературу у Державному видавництві, трудився на радіо й у РАТАУ. Навіть спробував продовжити освіту в сільськогосподарському інституті, однак літературні пристрасті перемогли.
Початок 30-х став для нього часом активних подорожей: він мандрує Біробіджаном, Карелією, Північчю, залишаючи враження у численних репортажах, а згодом і в книгах: "Подорож до Небесних гір" (1930), "Преріями та джунглями Біробіджана" (1931), "Вибухи на півночі" (1932) та інших. Його стиль — динамічний, живий, сповнений щирого захоплення красою світу.
Іван Багмут був активним учасником літературних організацій "Молодняк" і "Політфронт", однак його творча кар'єра обірвалася влітку 1935 року. За звинуваченням у "контрреволюційній діяльності" його засудили до шести років ув'язнення й відправили до таборів Комі АРСР. Там Багмут працював геологом на будівництві Печорської залізниці — важкі, майже нелюдські умови, але він вижив.
Звільнення прийшло напередодні війни. З початком Другої світової Іван Багмут добровільно пішов на фронт. Був розвідником на Воронезькому фронті, де у лютому 1943 року зазнав тяжкого поранення — втратив ногу. Довге лікування, реабілітація, а потім — неймовірні зусилля, щоб повернутися до життя.
Після війни Іван Багмут знову почав подорожувати: Куба, Японія, Індія, Середземне море — незважаючи на фізичні труднощі, його жага до пізнання світу залишалася невичерпною.
Він активно творить: з-під його пера виходять збірки "Гарячі джерела" (1947), "Оповідання" (1951), "Шматок пирога" (1957), "Злидні" (1958), "Знак на стіні" (1961), численні повісті та п'єси.
У березні 1957 року рішенням Харківського обласного суду Іван Багмут був реабілітований за відсутністю складу злочину — правда про його невинуватість нарешті перемогла.
Останні роки життя Багмут активно працював у правлінні обласної організації письменників. Його літературна праця була високо оцінена — у 1973 році він став лауреатом премії імені Лесі Українки.
Іван Багмут відійшов у вічність 20 серпня 1975 року, залишивши після себе яскраву і чесну сторінку в історії української культури. Його життєва історія — це приклад того, як навіть у найтемніші часи можна залишатися вірним собі та своєму народові.