Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
Борис Антоненко-Давидович (справжнє ім'я Борис Дмитрович Давидов), який також користувався псевдонімами Богдан Вірний та Б. Антонович, народився 5 серпня 1899 року у передмісті міста Ромни — Засуллі (нині Сумська область). Походив з родини машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова та Юлії Максимівни Яновської. Прізвище "Антоненко-Давидович" поєднує риси родинної історії: таке подвійне ім'я носили його прадіди — реєстрові козаки Антоненки.
Після закінчення Охтирської гімназії у 1917 році Борис вступає до Харківського університету на природничий відділ. Проте швидко переводиться до Київського університету, на історико-філологічний факультет. Однак через складні обставини — нестачу коштів і хаос змін влади — він змушений залишити формальне навчання і здобувати освіту самостійно, за книгами та "у великій книзі життя".
На початку 1920-х років юному Антоненку-Давидовичу довелося керувати Охтирською повітовою наросвітою. Його щоденна праця не обмежувалася кабінетами: він жив серед селян, опікувався школами, дитбудинками, працював у загонах ЧОНу проти махновців і займався збором продрозкладки.
Втім, романтика революційної діяльності швидко поступилася глибоким роздумам. Уже в 1921 році, розчарований політикою НЕПу й національним питанням, Борис залишає лави КП(б)У та приєднується до Української комуністичної партії (УКП). Однак і тут невдовзі бачить марність надій і полишає партію, вирішивши цілком присвятити себе літературі.
Перші публікації Бориса Антоненка-Давидовича з’явилися у 1923 році. Його оповідання "Останні два" було надруковане в журналі "Нова громада". Відтоді літературна кар'єра стрімко набирала обертів: драма "Лицарі абсурду" в "Червоному шляху", збірка "Запорошені силуети" (1926), повість "Смерть" (1927–1928) стали подіями в тодішньому літературному житті.
Особливого значення набула його діяльність у літературній організації "Ланка" (згодом — "Марс"), куди входили такі постаті, як Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник та інші.
Повість "Смерть" принесла автору як славу, так і великі випробування. У ній Антоненко-Давидович із рідкісною для того часу відвертістю досліджував, як ідеологія знищує особистість. Головний герой — Кость Горбенко — переживає болісну еволюцію від людини, що відчуває співчуття, до фанатичного "вольового більшовика", готового на жорстокість задля вищих цілей.
Твір зазнав нападок з боку офіційної критики: письменника звинувачували у "проповіді вбивства" і навіть у "гітлеризмі". Проте вдумливі читачі і деякі літературні діячі, як-от нарком освіти Микола Скрипник, високо оцінили повість.
На зламі 1920–1930-х років Борис Антоненко-Давидович активно працює: виходять збірки репортажів "Землею українською", оповідання, нариси. Його пристрасна увага до українського національного питання викликає нові хвилі обвинувачень у "націоналізмі".
Трагічні події кінця 1930-х років — репресії проти української інтелігенції, загибель Миколи Хвильового, арешти друзів — глибоко вразили письменника. У грудні 1934 року його заарештовують у Казахстані й перевозять до Києва. Під час допитів він тримається гідно, відмовляючись визнавати вигадані звинувачення.
Попри моральний тиск і катування, Антоненко-Давидович не зламався. Його засудили на 10 років таборів, після чого він опинився на довічному засланні в Сибіру. Лише після смерті Сталіна Борис Дмитрович зміг повернутися в Україну.
У роки відлиги письменник знову бере участь у літературному процесі: подорожує Україною, публікує репортажі ("Збруч", "В сім’ї вольній, новій"), пише роман "За ширмою" — один із найпомітніших творів тодішньої прози.
Та навіть у нові часи життя Антоненка-Давидовича було сповнене труднощів: його ігнорували, йому забороняли друкуватися, його твори роками лежали в шухлядах.
Він помер у Києві 9 травня 1984 року, так і не дочекавшись справжнього визнання на Батьківщині за життя. Лише після його смерті в Україні почали виходити його книги: "Смерть", "Сибірські новели", "Завищені оцінки". У 1992 році за цей доробок йому посмертно присудили Державну премію імені Тараса Шевченка.
Основні твори Бориса Антоненка-Давидовича:
"Лицарі абсурду" (драма, 1924)
"Запорошені силуети" (1925)
"Тук-тук" (1926)
"Смерть" (1928–1929)
"Справжній чоловік" (1929)
"Землею українською" (1930)
"Крила Артема Летючого" (1959)
"За ширмою" (1963)
"Сибірські новели" (1989)
"Як ми говоримо" — знаменита праця про культуру української мови.
Його твори перекладали на польську, англійську, російську мови й видавали за кордоном — у Канаді, США, Австралії.
Борис Антоненко-Давидович залишив глибокий слід в українській культурі як письменник правди, внутрішньої гідності й незламної віри в силу українського слова.