В'ячеслав Володимирович Анголенко
Ще зі шкільних років В'ячеслав Анголенко відчув поклик українського слова. Поезія прийшла до нього природно, як потреба серця, а не як прагнення до слави чи визнання. З перших проб пера в його віршах уже звучала щирість і сила емоцій, що народжувалася з внутрішнього переживання краси й болю навколишнього світу.
Про творчість молодого поета з теплотою і глибоким розумінням писав літературний критик Спілки письменників України Володимир Брюгтен у журналі "Березіль". Він зазначав, що вірші Анголенка вражають не прагненням до ефекту чи самовихваляння, а глибокою душевною потребою висловити наболіле. Уже перші рядки його творів зачаровували гармонійним ритмом, витонченою мовою та дивовижною глибиною емоційного настрою.
Поетична вага кожного віршованого рядка була результатом напружених, а часом і болісних роздумів юнака, який тонко відчував не тільки красу природи, а й несправедливість людських вчинків. Його вразливість до дисгармонії світу й глибока любов до всього живого надавали його творчості особливої художньої сили.
Високу оцінку таланту Анголенка дав і знаний український поет Іван Драч, що підкреслює — перед нами справжній поетичний талант, чий голос звучить щиро і потужно.
Серед творчого доробку В'ячеслава Анголенка особливе місце посідає вірш "Молитва". Це прониклива поетична сповідь, де кожен рядок наповнений світлою печаллю і тихою вдячністю життю.
Я молюсь на цей вечір,
На тихе його, ідилічне,
І на приспане сонцем,
Вколисане вітром лице...
Вірш відкриває перед читачем образ вечора — спокійного, наповненого затишком і глибинною тишею. Ліричний герой звертається до вечора, як до живої істоти, молячись за все найдорожче: за дітей, за рідних, за хліб насущний, за бабусю, що сидить на ослоні. Ця молитва звучить особливо щиро — у ній немає гучних прохань чи амбітних прагнень, лише тихе бажання зберегти тепло і світло у світі.
Ліричний герой зізнається, що осліп від щастя — від простого, але справжнього відчуття радості, коли навіть дощ сльозами змішується з надвечірнім повітрям.
Це ж я щойно осліп,
Я від щастя осліп, бо солоний,
Як сльоза, сліпий дощ
Надвечір’я розраяв сухе...
Молитва героя звернена не лише до добра, а й до всього, що формує людське життя, — до світла і до темряви, до радості і до болю. І ця молитва, тиха і безсловесна, огортається чорною тканиною ночі, ніби велика ткаля обережно зберігає її для вічності.
І нехай цю мою,
Цю молитву мою безсловесну
Ткаля-ніч загортає
У чорну свою пелену...
Фінальні рядки вірша наповнені ніжністю і спокоєм: вечір, як вірний товариш, тихо засинає поруч із ліричним героєм, символізуючи гармонію людини і природи.
Творчість В'ячеслава Анголенка — це приклад справжньої поезії, яка народжується з глибини душі, з щирого бажання зрозуміти цей світ і залишити в ньому хоча б крихту світла й тепла.