спектакль Дон Жуан Київ 2026-02-27 18:00 Київський театр оперети
«Дон Жуан» В. А. Моцарта в Києві на сцені Театру оперети — це зовсім не «чергова історія про спокусника», яку можна сприйняти як красиву легенду. Тут Дон Жуан стає своєрідним лакмусовим папірцем для цілого світу довкола: він оголює те, як суспільство любить говорити про мораль і справедливість, але часто губиться, коли настає момент діяти. Засуджувати — легко, брати відповідальність і ставити крапку — набагато складніше. Ми ніби й бачимо зло, ніби й обурюємося, але водночас терпимо його, сховавшись за «сумніви», паузи, безкінечні розмови про те, хто постраждав більше і чи точно це було настільки страшно. І саме в цій колективній нерішучості Дон Жуан почувається вільно.
З перших тактів потужної увертюри музика буквально підхоплює й не відпускає. У Моцарта є рідкісна здатність тримати напругу не гучністю, а точністю: темпом, контрастами, миттєвими змінами настрою. В один момент — іскриста комедія з живими діалогами, у наступний — темніша тінь, де сміх уже звучить трішки нервово. Ти ніби розважаєшся, але всередині постійно є відчуття, що ця історія не про «колись і десь», а про нас, про знайомі механізми виправдань і мовчазної згоди.
Окрема сила цієї опери — в персонажах. Моцарт створив не просто набір типажів, а справжню галерею характерів, які впізнаються з першого виходу. Романтичний і шляхетний Дон Оттавіо — той, хто прагне діяти «правильно», але часто запізнюється, бо надто довго зважує. Ніжна Донна Анна — не лише образ краси й гідності, а внутрішній конфлікт між болем, обов’язком і правом на власний вибір. Пристрасна Донна Ельвіра — жива, темпераментна, інколи різка, але глибоко чесна у своїй емоції: вона одночасно й викриває Дон Жуана, й не може остаточно відпустити минуле. Церліна й Мазетто додають цій історії земної щирості: прості, прямі, без зайвих масок — саме тому їхні сцени звучать так по-людськи. А Лепорелло — не просто «слуга для комічних моментів», а дзеркало Дон Жуана і, якщо чесно, ще й дзеркало глядача: він дотепний, кмітливий, уміє виживати, бурчить, обурюється, але продовжує залишатися поруч, бо це зручно, бо страшно втратити опору, бо «все ж не я винен».
І тут виникає найцікавіше: у цій версії історії Дон Жуан виглядає не стільки головним «двигуном» подій, скільки їхнім результатом. Він ніби стає об’єктом, через який проявляється слабкість інших — страх назвати речі своїми іменами, зробити остаточний крок, розірвати коло бездіяльності. Він — продукт колективної м’якості, уособлення спільної відмови діяти там, де дія потрібна вже давно. Саме тому опера лишає після себе не тільки музичне захоплення, а й неприємне запитання: а що робимо ми, коли бачимо несправедливість? Чи справді «не можемо нічого змінити», чи просто відкладаємо момент рішення?
«Дон Жуан» — вистава, яка працює на кількох рівнях одразу. Вона зачаровує музикою, тримає драмою, дарує іскри гумору, але головне — не відпускає думками після фіналу. Це той вечір у театрі, коли виходиш із відчуттям, що тебе не просто розважили, а акуратно торкнулися теми, від якої зазвичай хочеться відвернутися. І саме тому ця опера знову й знову повертається на сцени світу: тому що в ній надто багато правди, щоб лишатися «лише історією про авантюриста».
