спектакль Доктор Серафікус Київ 2026-05-02 17:00 Український драматичний малий театр
«Доктор Серафікус» у Києві — Малий театр
Феноменологічне дослідження, яке краще не намагатися надто швидко пояснити
Феноменологічне дослідження тілесної деконструкції індивіда¹ з алекситимією² та гінофобією³ у контексті урбанізованого часопростору та інтенсифікованих когнітивних процесів⁴, втілене засобами формалістичної сценічної мови під живий джазовий акомпанемент⁵ із використанням ефекту к’яроскуро⁶ та абстрактних світлових композицій⁷, триватиме протягом невизначеного хронометражу⁸.
¹ Якщо говорити простіше, але не надто просто, то вистава занурює у світ головного героя — Доктора Серафікуса, або ж, для ширшого загалу, Василя Хрисанфовича Комахи. Це людина, яка затято відкидає саму ідею тілесного кохання, існує десь на межі між блискучою інтелектуальною ясністю і цілковитою побутовою безпорадністю, а свій внутрішній світ облаштувала так, що звичайному глядачеві хоч-не-хоч доведеться трохи поблукати. Його життя — це не просто серія дивакуватих реакцій на дійсність, а цілий спосіб існування, в якому все надто продумане, надто ускладнене і водночас до болю смішне.
² У Василя Комахи є прикметна психологічна особливість: йому важко фіксувати власні емоції, ще важче — осмислювати їх, а почуття інших людей узагалі наче вислизають з поля його впорядкованого раціоналізму. Він ніби постійно намагається розкласти світ на зрозумілі частини, але саме в тому місці, де починається живе людське переживання, його система дає збій. Не тому, що він дурний або нечутливий. Навпаки — через надмір інтелекту, який не рятує від внутрішньої розгубленості.
³ До цього додається і страх перед модерними жінками. Саме так, без евфемізмів. Причина — в його винятковій серафічності, у цій дивній відірваності від усього приземленого і в постійному потязі до високих ідеалів. Василь Комаха — геніальний холодний раціоналіст, здатний пояснити майже все на світі, але не спроможний самостійно заварити чай, не спровокувавши принагідно ще одну екзистенційну кризу. І взагалі не до кінця зрозуміло, доктором яких саме наук він є. Його «докторство» виглядає радше іронічною характеристикою, ніж чітким академічним званням. Він ерудит, дивак, людина приміток і нескінченного мислення. Його дослідницькі пошуки переважно зводяться до складання приміток, що тримають його в задушливій кімнаті так, ніби травневого хруща замкнули в сірниковій коробці.
⁴ Історія Серафікуса розгортається в Києві. Усе місто стає не стільки декорацією, скільки тлом для безперервної саморефлексії персонажів. Чотири суб’єкти з наполегливістю, гідною кращого застосування, раз у раз намагаються довести одне одному, що любов — це не якесь там зітхання під місяцем, а підступна тригонометрична задача, в якій гіпотенуза має хронічну схильність зраджувати катетам. На пляжах, у кав’ярнях, серед закручених вуличок Печерська вони провадять нескінченні умоглядні розмови, щедро присмачені сумнівами, перебільшеннями і тонкою істерикою інтелекту. Так, місцями це може здаватися занудним. Так, іноді — майже нестерпним. Але саме в цьому й народжується особливий сміх, бо справжнє задоволення дістанеться лише тим, хто витримає професора в стані закоханості і не втратить при цьому решток душевної рівноваги.
⁵ Актори у цій виставі не матимуть шансу діяти надто серйозно — їх приречено бавитися. Бавитися так, як це роблять дорослі діти, коли знаходять на горищі стару друкарську машинку і раптом вирішують набрати на ній партитуру для фортепіано. Усе буде емоційно, іноді до мокрих очей, але, будь ласка, не переплутайте ці сльози з офтальмологічним секретом залоз. Ідеться не про фізіологію, а про надлишок чутливості, яка проривається через шари інтелекту, як вода через тріснуту стіну. Під час цього експерименту цілком можливі несподівані мандрівки в мультивсесвіти, де 1920-ті роки раптом прокидаються під живий джаз, а сам Домонтович, цілком імовірно, посміхається з темного кутка сцени, тримаючи в руках ліхтарик і явно знаючи про всіх більше, ніж каже.
⁶ Пояснювати ефект к’яроскуро довго, та й, чесно кажучи, не надто вдячно. Такі речі набагато краще працюють не в описі, а в прямому досвіді. Але якщо зовсім коротко, то це не просто красиве слово, а спосіб побачити, як світло і темрява у виставі починають мислити разом із персонажами.
⁷ Світло тут узагалі не буде пасивним тлом. Воно буквально матеріалізується: актори триматимуть його в руках, щоб висвітлювати найтемніші закутки підсвідомості своїх героїв. Попереду — гра світлотіней, різкі контрасти, уважність до деталей, геометрія променів і світлова абстракція, яка не прикрашає сцену, а працює як окремий нерв вистави. У цьому світі промінь — не просто технічний інструмент, а майже аргумент, яким можна сперечатися з реальністю.
⁸ І за всім цим, любі глядачки та глядачі, вам доведеться спостерігати протягом невизначеного хронометражу. Його творці, зрозуміло, не вимірювали. Вони ж не настільки наївні, щоб після Канта все ще вірити в об’єктивність часу. Тож тривалість тут, як і багато іншого, є радше філософською підозрою, ніж сухим технічним параметром.
Nota bene
Якщо ви дочитали аж до цього речення, то тепер найкраще було б забути все написане перед тим, як наважитися йти на виставу. Думки не завжди виявляються доречними, бо вони, як відомо, «можуть шамротіти, шарудіти, як речі й тварини, як сухе гілля, як пантофлі, шафи, що тріскають <…>». І якщо вже вирушати на «Доктора Серафікуса» до Малого театру в Києві, то, можливо, варто робити це не з твердим наміром усе зрозуміти, а з готовністю трохи розгубитися, трохи посміятися і дати цій дивній, розумній, нервовій сценічній машині зробити свою справу.
