спектакль Болеро Київ Національна опера України ім. Тараса Шевченка
- Хореографія та постановка:Шекера Анатолій
- Художник:Лідер Данило
- Костюми за ескізами художника:Перепелиця Аріадна
- Диригенти:Баклан Олексій,Макаренко Герман
- Педагог-репетитор:Стебляк Елеонора
- Концертмейстери:Сабітова Дінара,Теретьєва Світлана
- Режисер, який веде виставу:Вмсоцька Алла
«Болеро» Моріса Равеля: жива легенда музики і танцю на київській сцені
Історія одного з найвідоміших творів Моріса Равеля – балету «Болеро» – почалася із творчого запиту. У 1928 році французька танцівниця Іда Рубінштейн звернулася до композитора з проханням написати для неї музику до нового балету. Равель, вже тоді знаний як майстер витончених музичних форм, погодився і досить швидко завершив партитуру. Прем’єра відбулася 20 листопада того ж року на сцені Паризької опери — подія, що згодом стала знаковою не лише для французької культури, а й для світового мистецтва загалом.
Балет виявився справжнім вибухом художнього синтезу. Музика Равеля поєдналася з візією танцю Іди Рубінштейн, хореографією Броніслави Ніжинської та сценографією Олександра Бенуа. Сюжет був доволі простим, але емоційно насиченим: в іспанській таверні танцює жінка, а навколо неї – вибух почуттів, ревнощів, захоплення. Проте сам композитор уявляв інший образ: він бачив заводський майданчик, робітників і робітниць, які в ритмі механіки рухаються у танці просто неба. Ця ідея зародилася в нього після поїздки до промислових районів Бельгії та Німеччини, де його вразив ритм машин, що, за його словами, не менш емоційний, ніж людська драма.
Попри назву, композиція Равеля суттєво відрізняється від класичного болеро – традиційного іспанського танцю з динамічною тридольною структурою. Темп у творі Равеля майже вдвічі повільніший, структура — монотонно-циклічна, без звичних змін у ритмі. Це був радше експеримент: композитор створив твір, який не розвивається тематично, а наростає завдяки поступовому нашаруванню інструментів та інтенсивності звучання. Таке рішення викликало подив, але також і захоплення. Його «Болеро» — це не танець у традиційному розумінні, а ритуал, одержимість, що перетворюється на емоційний вибух.
Цей твір із часом став предметом інтерпретацій багатьох видатних хореографів. Його сценічно осмислювали Володимир Бурмейстер, Леонід Лавровський, Моріс Бежар. Кожен із них по-своєму бачив внутрішню енергію цього монотонного, але гіпнотично привабливого твору.
Українська історія «Болеро» розпочалась у 1968 році, коли постановку на сцені Київської опери здійснив Анатолій Шекера — хореограф із рідкісною здатністю поєднувати класичну школу з глибоким драматизмом. У постановці взяли участь визначні митці — диригент Олег Рябов, художники Данило Лідер та Аріадна Перепелиця. З того часу балет став невід’ємною частиною репертуару театру.
Першою Дівчиною в білому — центральним образом у версії Шекери — стала Наталя Уманова (Триліс), танцівниця, яку сучасники називали актрисою сцени. Її образ не був просто хореографічною схемою — це була глибоко драматична постать, втілення внутрішньої напруги та жінки, яку не можна не помітити.
Її приклад став еталоном для кількох поколінь виконавців. Партію Дівчини в білому гідно тримали Світлана Приходько, Ірина Бродська, Ганна Васильєва, Тетяна Андрєєва, Ксенія Іваненко. В образі Дами в чорному глядачі бачили Людмилу Снєжину, Ірину Хребтову, Лірену Дубровську, Оксану Гуляєву. А партію Юнака у різні роки втілювали Віктор Литвинов, Вадим Федотов, Євген Косменко, Олександр Шаповал, Сергій Литвиненко та інші — усі вони зберігали той високий емоційний градус, який заклав Анатолій Шекера.
Із плином часу змінились виконавці, змінюється сценографія, але хореографія Шекери, віртуозно вмонтована в музику Равеля, досі зберігає своє магічне звучання. Це балет, який не лише дивує, а й вимагає від артиста внутрішньої концентрації, сили образу й глибини переживання. «Болеро» на київській сцені — це більше ніж постановка. Це живий діалог поколінь, це традиція, яка не старіє, бо постійно оновлюється через виконавську правду.
Національна опера України зберігає цю перлину в своєму репертуарі не лише з пошани до минулого, а як свідчення того, що справжнє мистецтво не має терміну придатності.
