Разве быки ревут, когда ясла полны? Страница 63

А горілка — мов вода, лилася «за царство небесне»... А після обіду Мотря роздавала старцям по куску паляниці в торбу, а Чіпка — по сім гривен в руки.

На другий день після того Чіпка запріг коней та поїхав з двору, не сказав даже, куди. Не було його день, два... А на третю ніч повернувся, везучи повні вози всякого добра. Мотря аж скрикнула, як побачила. Серце її не витримало — почала дорікати, ганьбити і сина, і його товаришів. Ті не змовчали, загризлись із Мотрею. Приєднався й Чіпка. Зав’язалася сварка, лайка, гамір… Галя перелякалась, замкнулась у себе в кімнатке. Лушня розпалився, кричав; Мотря лаялась у відповідь; він їй збив с головы очіпок.

Бідна материнська голова! «У власній хаті… волоцюга… розбійник…» Не встигла договорити — залилась слізьми.

Вранці пішла жалітись у волость — не за крадіжку, а за те, що її «волоцюга побив…» Про крадіжку вона мовчала: боялась за рідного сина. Набігли волосні в хату, де саме тривала гульня. Чіпка одразу до них. Так їх напоїв, що ті ледве рачки додому доповзли. На цьому Мотрина скарга й скінчилась. Тільки Чіпка, як пішли волосні, розпалився, як вогонь, п’яний облаяв матір «сучкою» і ще й нахвалявся побити… Мотря обливалася гіркими слізьми й нишком проклинала свою долю, що послала їй таку «прокляту дитину»…

А Чіпка знову засів — п’є та гуляє з братчиками.

— Ну, — кричить Лушня, — не буде в тебе, Чіпко, ніколи такої матері, як була Явдоха! Ото — рідна мати; а ця — собака, не мати! Гляди, може, й Явдоху вона зі світу звела?..

Страшно якось загуло це слово в кожного у вухах. «А справді, чи не так? — подумав кожен. — Диви: миленька, ласкава була зранку, а надвечір — лише тіло залишилось, та й те задубіло!..»

— А справді?! — скрикнув Чіпка. Серце його обернулося… Якби мати була перед очима — здавалось, убив би одразу.

Галя, сидячи у своїй хатині, гірко плакала. Як почула ті слова крізь стіну, одразу підскочила — розум її похитнувся… «А справді?..» І наче вітер пронісся в серці. Одначе душа не піддалась тому вітру. «Ні, ні, — шептала Галя, — це лише зле серце могло таке придумати… Свекруха правду каже: то Бог покарав за її життя. Ні, Мотря не така людина…» — і Галя відганяла від себе злу думку, мов настирливу муху.

Коли розійшлася п’яна ватага, Чіпка прийшов у хатину. Галя не витримала — кинулась на нього, дорікала, лаяла, плакала…

— Чіпко, Чіпко! Чи я ж на таке від тебе сподівалася, чи гадала? Рідну матір віддав на поталу волоцюзі, гультяям… І звір такого не зробить, як ти зробив, і лютіший розбійник!..

— Ти чула, що Лушня казав? — грізно спитав він дружину.

— Лушня?.. Лушня… Якщо є серце, яке ніколи не зігрівала правда, то це серце Тимофієве! Якщо є язик, що не встиг задубіти від брехні без назви — то це язик Тимофія! Сучка, а не жінка могла породити такого, як Лушня! А ти йому віриш? його слухаєш?..

— То ти боїшся людської молви, чи що? Та плював я на їх балачки… і на них самих разом!

— Не молви, Чіпко, не слави, — перебила його Галя, — хоч і її прикро слухати, — а правди, котру ти так любиш і нехтуєш… А ще кажеш: немає правди між людьми! А в тебе вона де?.. де?..

Останні слова мов ножем ударили прямо в серце Чіпці.

— Ти завжди мене винуватиш! Завжди йдеш проти мене! — закричав він, виходячи з хати й грюкнувши дверима. Цілу ніч він блукав по двору, а Галя цілу ніч ридала навзрид.

На другий день по селу пішов поговір, що Чіпка мало не вигнав матір з двору.

— Як їла хліб з остюками, то й добре було; а як перейшла на буханці — то в носі закололо: пішла на сина жалітися! — дорікали Мотрі одні.

— Який він син? Який він син, коли дозволив чужому бити свою матір?! — заступалися інші.

А Мотря від тієї зневаги, тяжкого болю, страху — злягла. Не їсть, не п’є, дивиться мутно… Галя коло неї, як рідна дочка. Прикликала знахарок, ті шептали, зітхали, поїли якимись зіллями — ледве-ледве віджили Мотрю.

— Галю! — каже вона, — знову я чую, що мені краще… Вже полегшало… Навіщо?.. Я Бога молила — хай би смерть мені послав… Краще б уже на тім світі, ніж тут… Та не дає мені Господь смерті… Його свята воля… Він знає, навіщо ще пускає жити. Може, додержу до тієї пори, коли Чіпка отямиться, побачу його як сина, як свою дитину… Галю, дитино моя… рідна моя! Ти мені тепер найрідніша… Уговорюй його, як жінка: він тебе шанує, щиро кохає — може, тебе послухає, коли вже мене не хоче… Боже, що б я дала, що б зробила?.. Я б серце своє вирвала та йому віддала, якби тільки він став людиною. Я б тоді вмерла спокійно. А то?..

І свекруха, й невістка — гірко-гірко плакали…

XXX

ВОТ ЭТА И ЕСТЬ ПРАВДА!

Стояла лютейшая зима. Люди такої холоднечі й снігів ще не пам’ятали. Багато тоді народу позамерзало — захопила їх лиха хуртовина, засипало, замело, там і душу Богові віддали. Навесні ріки несли крижані трупи, а інших посеред поля з’їли вовки.

На зиму Мотря цілком одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або теж пряде на прядці. У хаті тихо, тепло, — жити б радіючи, коли б не стояла в кожної перед очима якась непевна туга, коли б повітря не було таким важким. Сидять вони при світлі свічки — тихі, сумні, мовчазні, лише тіні гойдаються по стінах та чути, як гуде прядка й навіває сум, дрімоту. А в душі гіркий смуток, у серці — важка туга, в голові — журні думки. Часом пронесеться зітхання; урветься нитка, замовкне на хвилю прядка, поки її налагодить Галя; або випаде кужіль з рук у Мотрі, глухо вдариться об долівку й порушить тишу. Рідко прорветься живе слово, пролетить, як привид, злякавши тишу, — і замре без відповіді. А Чіпці — світ не милий, як немає товаришів. Ляже — душно; встане — холодно. Слухає, як мати згадує молодість — і перед очима встає дитинство: бабуся, дід, степ, вівці… «Щасливий я був тоді!» — думає він і не знає, куди себе подіти.

Ніч, як мертва тінь, стояла надворі; шугала страшна хуртовина; завірюха крутила; мороз — страшно й носа з хати виткнути; по вікнах намерзли узори; в димарі, мов звір, ревла та вила буря, шпурляючи вікнами сніг, мов добивалась у хату. Галя й Мотря мовчки пряли. В кожної — тяжко на серці, аж схилилися над гребенями. Чіпка лежав на лаві, витріщившись у стелю, слухав, як шаленіє вітер. Свічка горіла неясно; гніт чадів, і його зривала то Галя, то Мотря, проклинаючи вогонь, що так пече в пальці. Рази два чи три свічку ненароком гасили — і в темряві зривались жарти, сміх, ніби лякалися світла, бо варто було знову засвітити — і тиша знову скувала уста: сиділи не люди, а якісь тіні — глухі й німі…

Як раптом, немов грім, загуло коло хати й щось застукало у вікно. Чіпка зірвався з лави, наче його зіштовхнули, — та мерщій надвір. Засув клацнув, почулися голоси, тупіт. Незабаром Чіпка привів у хату Лушню, Матню, Пацюка і ще зо сім незнайомців. Були серед них москалі, і Сидір, і прості.

— Господи! — ледве прошептала Мотря й приросла до гребеня.

— Здорові в хату! — обізвався хтось.

— А ти, стара, вже одужала? — питає Матня Мотрю. — А то, їй-богу, пора тобі вмирати. Диви — зубів нема, а ти ще хліб переводиш!

— Відчепись, лихий чоловіче! Чого ти прийшов у чужу хату глузувати з старої? — одказала Мотря.

— Не зачіпай її, Якиме, — обізвався Пацюк, — глянь, як зуби вищиря — ще вкусить!

— Щоб тобі вже вищирити — та й не зімкнути більше, розбишако! — гірко мовила Мотря.

Хайдамаки зареготали.

У Галині серці одночасно стиснулись і жаль, і гнів; серце затіпалось.

— І це ви звете себе добрими людьми?! — з презирством кинула вона в обличчя товариству.

Регіт стих; усі опустили очі; лише Галя гостро дивилась на всіх — щоки палахкотіли, серце стискалося, груди важко дихали. Вона була водночас і страшна, і прекрасна. Як вовчиця, що боронить дітей — здибилася вся, чекала лиш одного слова, щоб накинутись. Але слова не було.

Чіпка відчув приховану бурю й поспішив промовити: «Ходім, пани-браття, в світлицю: з бабами каші не звариш… хай прядуть собі…»

Ледве ноги винеслися з хати — за Чіпкою всі рушили в світлицю.

Мотрі стало так тяжко, так боляче, що вона не витримала, встала, забралася на піч, лягла — та й залилася слізьми. А Галя, лишившись сама, думала: «Почекайте… Підуть ваші братчики… Це вже не вперше… Постривайте… Прокляті, каторжні!» — і лютувала разом на Чіпку і на його товариство.

А в світлиці вже пішла пиятика: розв’язувала язики, дурманила голови, розпалювала волю. Сміх, регіт, крики — аж лунало в хаті й шаленим ревом долинало до тієї, де сиділи Мотря й Галя.

— А що, отамане? — звертається Лушня до Чіпки. — У яку мутну воду закинемо сьогодні свій невід?

— Якби так, щоб і недалеко, і рибки впіймати, — втрутився червоний, як після лазні, Матня.

— Ми оце з Петром, — веде далі Лушня, — надумались на хутір до Хоменка.

— Туди небезпечно, — озвався хтось, — у нього така варта…

— Та правда, що троє синів, як кати, — каже Лушня, — і сам, що, змочивши вірьовку, ведмедя втримав би… та дарма! Он той братчик прихопив для нього штуку, що й не здивується. — І показав на москаля Сидора.

— Яку? — питає Чіпка, що до того мовчав.

Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав. Чіпка понуро глянув — нічого не сказав.

Чарка ще раз обійшла коло, — очі в кожного ще дужче посоловіли.

— Коли йти, братці, то вже й пора, — все своє Лушня.

— Як пора — то й ходімо, — понуро обізвався Чіпка, підводячись.

За ним повставали й інші.