Малинкінові було легко й приємно провести кілька хвилин у товаристві Меласі. І сама Мелася почувалася щасливою. Для неї це було так, ніби серед осінньої негоди, під дощем і в холодній сльоті, раптом без жодного сподівання розквітла весна: зацвіли вишні й черешні, а вся земля нараз убралася в сонячну красу та квіткову пишноту.
Відтоді Мелася майже щодня бігала до канцелярії, щоб перестріти свого любого Малинкіна. Вона виглядала його, стежила за ним, поспішала слідом, і ці її появи вже почали помічати не тільки урядовці, а й ті люди, що часто крутилися біля того забудування.
"Як би ж йому подати знак, що я люблю його без кінця й без міри, що без нього не можу ні жити, ні дихати? Тепер часи ліберальні, просвічені: панни, та навіть дами, ходять із візитами до паничів, ні в кого не питаючи дозволу, бо вважають себе рівними чоловікам у правах. То чом би й мені не піти до Малинкіна та не віддати йому візит? Так я виразно дала б йому зрозуміти, що кохаю його щиро й гаряче. Може, він і сам тоді здогадався б…"
І тієї неділі Мелася довго чепурилася перед дзеркалом: замазувала пудрою найменші плямочки на обличчі, поправляла вбрання, придивлялася до себе з усіх боків, а тоді побігла до квартири Малинкіна. Вона так нервово смикнула за держално дзвоника, що той, здавалося, аж заголосив на всю оселю. Малинкін саме сидів удома сам, схилившись над канцелярськими паперами. Його батько й мати ще не повернулися з церкви. Мелася не розпитала Марковицьку як слід про його житло й була певна, що він мешкає сам, окремо, у власній квартирі.
Малинкіна стривожив такий раптовий і різкий дзвінок, та ще й зранку.
"Чого це мама з татом так швидко вертаються з церкви, наче й служби не достояли? Може, мамі зненацька стало зле, бо вона вже давненько скаржиться на груди…" — подумав Малинкін, відсуваючи засув.
Він відчинив двері й остовпів від подиву. На порозі стояла Мелася, прибрана, мов пава. Вона швидко, наче сорока, вскочила в прихожу й одразу защебетала.
— А ось і я сподобила вас одданням вашого візиту до мене! День добрий вам! — лепетала вона, стискаючи його руку своїми обома рученятами по-паничівському.
— Доброго здоров'я. Прошу до світлиці, — запросив панич Меласю, але в його голосі й рухах відчувалася якась сонна млявість та незручність.
Йому, очевидячки, стало ніяково від такого несподіваного візиту дами, якої не знали ні його батько, ні мати. Він потай міркував, чи Мелася бодай здогадується, що він живе не сам, не окремо від родини, не в опрічній квартирі, а разом зі старими.
Малинкін провів Меласю до зали й підсунув їй крісло. Мелася сіла так хутко, наче пташка впала на гілку, і почала розмову на сьогочасні теми, нахапані навіть не з книжок, а на льоту, уривками від інших людей, у салонних балачках. Вона гадала, що Малинкін також прогресист і народовець, і хотіла підлаштуватися під його погляди. Та вона помилилася. Панич розумівся на тих думках приблизно так, як могла б розумітися на них гарна картина чи мальований портрет якогось вродливця. І співчував він їм так само, як співчував би намальований портрет. Окрім служби, у його голові не було нічогісінько. Малинкін, наче його з-за рогу мішком прибило, як кажуть на селі, вів розмову неохоче й кволо. В його голові весь час крутилася одна думка: ось-ось відчиняться двері, до кімнати ввійдуть батьки й застануть його, мов на гарячому вчинку, з якоюсь розтріпаною, надто вже сьогочасною панією, що нахабно вшелепалася до нього серед білого дня.
За якусь хвилину Мелася наговорила повну хату, ще й кімнату додала: розбурхала язиком мертве, застояне повітря, ніби млинком перегнала та перемолола цілу пашню. Малинкін усе озирався на двері, кидав погляд на дзвоник, що теліпався над дверима в прихожій, і відповідав скупо.
Набалакавшись досхочу, Мелася трохи оговталась, озирнулася по кімнатах і почала уважніше придивлятися. Вона помітила, що житло чимале, надто просторе, а обстановка в покоях зовсім не паничівська, а сімейна. Невдовзі крізь двері вона вгледіла в другій кімнаті старечу заялозену кацавейку, що висіла на стіні, і жіночу хустку, забуту на столі. Аж тоді Мелася схаменулась і збагнула, що зопалу, не розпитавшись гаразд, помилилася й потрапила не в кавалерську квартиру, а в житло Малинчиного панотця. Вона жваво підскочила з крісла, почала прощатися, а тоді мерщій вибігла на вулицю, неначе вискочила з пожежі, обпечена полум'ям.
"Оце ж я вшелепалась! Ну, та й вшелепалась"! — думала Мелася.
— Не забувайте ж нас! Не минайте моєї хати! — кинула Мелася на прощання й швиденько побігла до Марковицької, щоб напевно довідатись і пересвідчитися, в чиє ж то житло вона зопалу втерлась зі своїми одвідинами, хоч людського поговору вона справді не надто боялася. Вона зловживала ліберальні ідеї, не маючи в голові й сліду їхнього справжнього змісту, а лише здіймала смачні вершечки з чужих глечиків із чужим молоком. Проте тих глечиків вона сама молоком не наповнювала, не пеклювалась тим дійвом, а ніби відьмила по чужих загородах і користувалася новими принципами, поставивши все сьогочасне прямування навиворіт, навіть сторч, догори ногами.
— Одже ж ти, Меласю, не дуже обачна людина: не розпитавшись броду, полізла в воду. Треба бути бодай трохи обережнішою, — напучувала її Марковицька, бо хоч і сама не була набагато обачніша за Меласю, зате мала більше досвіду в справах залицяння та романів із паничами.
— Але ж, Марусю, поміркуй як слід: хіба я не мала права віддати візит як самостійна людина й громадянка, навіть якби Малинкін жив десь при якійсь сім'ї чи хоч би й у батька? Він зробив мені візит, а я ж повинна була віддати його зі звичайності, хоч я й дама. Так воно, на мій погляд, і випадає. Пора б уже нам одкинути ті давні салонні забобони, ту старосвітську нісенітницю, — виправдовувала себе ця псевдолібералка.
— Воно то так, коли дивитися твоїми очима, та й за сьогочасною логікою ніби так виходить. І я, сказати правду, такої ж думки тримаюся. Але я б таки не вшелепалась із візитом до панича в сім'ю, якщо панич живе не окремо, а при батькові, та ще й досі не одселився на власне житло. Якось було б мені ніяково. Це ти, Меласю, зопалу втнула штуку!
— Може, то ти, Марусю, надто вже міркована людина, — сказала Мелася.
Та це було сказано тільки для годиться: їй самій усе-таки було трохи ніяково, що вона, заміжня жінка, присурганилась до панича, який жив при батькові.
— Коли вже ти віддала Малинкінові візит, то, може, воно й непогано вийшло, бо тобі не скоро довелося б це зробити: Малинкіна посилають у командировку кудись далеченько, на Волгу чи що, разом із кількома товаришами по якомусь ділу.
Мелася трохи стривожилась. Їй наче щось стиснуло серце. Несподівана звістка так збентежила її, що вона аж голову похилила. Прощаючись із Марковицькою, вона спитала, котрого дня Малинкін має виїжджати з Києва. В її голові одразу майнула думка поїхати на вокзал, провести милого, надивитися на нього перед від'їздом і попрощатися.
"Як би ж йому натякнути й показати, що я його кохаю? Чим би прислужитися, щоб запобігти його ласки, прихильності, а тоді, може, й любові?" — думала Мелася, повертаючись додому.
Думала вона, ламала голову, і нарешті надумала справити йому гарний дорожній ручаний саквояжик, покласти туди гарненький вишиваний рушник для втирання обличчя в дорозі та додати паничівське причандалля: добрий гребінець і щіточку для вусів.
"Треба ще до всього цього докласти букет яких-небудь осінніх квіток, щоб іще виразніше натякнути, якими квітами зацвіло моє серденько від нього й для нього. Може, цим я прихилю його до себе".
Мелася дочекалася дня від'їзду, купила саквояжик, приготувала чудовий рушник, повишиваний та вигаптуваний прегарними взірцями.
— Це, мамо, ти для тата хочеш послати цю чудову цяцю? — спитала в Меласі доня.
— Атож! А для кого ж іще я мала б посилати таку гарну й дорогу цяцю, — відповіла Мелася.
— І квітки пошлеш татові? — допитувалася далі дівчинка.
— Ну, тато від цього не здобріє й не покористується. Йому байдуже до квіток. Це був би для нього глум. Квітки я наготувала для Марусі Марковицької, — дурила мама доню.
У день Малинчиного від'їзду Мелася заздалегідь виїхала на вокзал і стала, мов вартовий на посту, на сходах біля входу, коло дверей. Вона глянула на майдан перед вокзалом і вгледіла там Малинкіна. Коли він піднімався сходами, вона привіталася з ним і промовила маленьку промову: красномовно сказала про свою приязнь до нього і, нарешті, дуже жалкувала, що він виїжджає аж за Волгу, та ще й на такий довгий час із Києва. Любов у ній раптом спалахнула, мов полум'я. Від того несподіваного спалаху вона несвідомо вже простягла руки, щоб обняти його за шию й пригорнути до себе. Але тут вона помітила жандарма й злякалася, що той зараз напише заповістку в поліцію, тож спинилась.
— Прийміть же наші презенти од щирого серця! Ця річ од однієї вашої знайомої й навіть трохи родички, — сказала Мелася, ніби натяком, подаючи йому саквояжик, — а ця нікчемна річ — уже в додаток од мене, як знак щирої прихильності до вас.
Малинкін узяв подарунки й звичайнісінько подякував за приязнь і родичці, і Меласі. Само собою, всі на сходах звернули увагу на ті презенти, а найбільше на букет. Дехто казав, що, певно, від'їжджає якийсь артист; інші балакали, що це, мабуть, якийсь поет із Петербурга, коли дама сподобила його такими прилюдними приносинами на вокзалі. Але знайшлися й такі, що знали і Меласю, і Малинкіна. Вони тільки здвигали плечима від недомислу та від Меласиної нахабної вихватки, та ще й на вокзалі, при людях.
Провівши панича до вагона, Мелася випитала в нього, коли він вертатиметься до Києва і в який саме день. Вона вже мала на думці приїхати на вокзал йому назустріч.
Поїзд рушив з місця. Малинкін з'явився у відчиненому вікні, скинув брилик і замахав ним на прощання. Саквояжик теліпався, зачеплений дужкою за руку, а квітки панич шпурнув десь на поличку й навіть одразу забув про них.
Мелася поверталася додому, і денне світло ніби пригасло для неї, наче чад запаморочив її думки, засліпив очі й затемнив ясне небо. Вона вернулась у свої покої збентежена, стурбована, з очима, почервонілими від сліз.
"Яке ж чудне людське серце! — крутилася в Меласі думка майже цілий день; поїхав один милий, і я була ладна співати веселої пісні: "Ой поїхав мій миленький, — бодай не вернувся"! А от поїхав другий милий, і в мене все вертиться на умі сумна пісня: "Поїхав милий, — і зосталася туга!"
І та туга тяглася довго, безперестанку. Мелася ходила, мов неприкаяна, світом нудила, стала байдужа до всього, навіть до своєї коханої доні, ніби та була їй зовсім чужою. Вона вже не лаяла куховарки, навіть не втручалась у куховарчині справи, не присікувалась до неї за кожну дрібницю без жодної причини, як бувало раніше.