Гувернантка швидко запримітила в Меласі цю байдужість, розгубленість і наче якусь внутрішню замороченість, а тому сама взялася клопотатись усім: і пекарнею, і дітьми, і дрібними домашніми справами, що раніше не обходилися без Меласиного гострого ока.
"Одже ж, борони боже, ще збожеволіє бідолашна через своє залицяння до того красеня, — думала розважлива німкеня, пораючись коло всього. — І її шкода, і дітей шкода".
Мелася насилу дочекалася дня, який Малинкін призначив для свого повернення. Вона неначе знов ожила: повеселішала, пожвавішала, стала рухливіша й бадьоріша. Не всидівши вдома, побігла до Люби й розказала їй про все, мов на сповіді, бо ж ніякісіньким способом не вміла тримати секретів у голові. Від Люби Мелася покотила звощиком в оранжерею, витратила на розкішний дорогий букет майже останні гроші, а звідти вже покатала просто на вокзал.
Серце в неї ніби завмерло, коли поїзд підкотився до вокзалу. В очах Меласі заграла надія. Вона стала коло дверей і пильно проводжала поглядом кожну людину, що виходила з вагонів. Натовп сплив так само швидко, як і наплив, а Малинкіна між людьми не було.
Мелася ще довго стояла біля дверей, аж поки вокзал майже зовсім спорожнів. На неї налягла важка журба. Її брала досада, а разом із досадою здіймалася й злість. Похнюпившись, вона верталася сходами назад; у роздратуванні штовхнула рукою якусь бабу й, протискаючись поміж людьми, побігла сходами вниз.
Додому Мелася приїхала зла, нервова, роздратована й уже ладна була вилаяти Малинкіна не гірше, ніж колись лаяла свого Мишука.
Малинкінові несподівано продовжили командировку, бо роботи виявилося багацько, а урядовці не могли впоратись із нею за такий короткий час. Вернувся Малинкін аж перед різдвом. Мелася, почувши про його повернення, ніби вдруге ожила: стала бадьорою, жвавою, подобрішала й знову заворушилася, як колись. На різдвяні святки вона справила великий бенкет, та ще й з ялинкою для дітей; запросила Марковицьку, Любу, Малинкіна й генерала. Вечеря була багата й щедра. Мелася витрачалась, навіть не питаючи, чи має батько зайві гроші, і марнувала їх то на святки й бенкети, то на театри й інші забави.
За два дні перед водохрещем Мелася знов запросила гостей на вечерок. Вона клопоталась, бігала, метушилась, як несамовита, готуючи все до прийому. Аж ось надвечір несподівано в прихожу ввійшла стара Гуковичева, Текля Опанасівна. За нею звощик із дворником тягли здорову плетену скриню та пакунок із подушками, загорнутими в килим і прив'язаними зверху до скрині. Сама Гуковичева несла в обох руках дрібніші речі: якісь кошики, завиніння та щось зав'язане у великій хустці. Прихожа через усі ті пакунки, одяг, кинений жужмом, і безлад нагадувала вже не квартиру, а багажний склад на вокзалі.
— Нащо це ви, мамо, стільки всього понабирали з дому? — здивовано спитала Мелася. — Чи ви на прощу зібралися аж у Єрусалим, чи що?
— Це я покинула твого батька точнісінько так, як ти покинула свого чоловіка, — озвалася знехотя Гуковичева.
— Нащо ж ви покинули батька? Що там у вас удома скоїлося? Та де ж ви в мене притулитесь із такими завальними речами? — аж скрикнула Мелася.
— Я й не думаю шукати в тебе притулку! Дай мені мерщій пообідати, а ввечері я переберуся в мебльовані кімнати десь поблизу Михайлівського монастиря та й житиму там, бо вдома мені вже далі невидержка.
— Чому ж невидержка? — спитала Мелася, не розуміючи.
— Тим мені невидержка, що твій тато знавіснів, — відрубала стара.
— Що ви кажете? Це, мабуть, ви так говорите з досади? У вас там, певно, щось таке сталося: якась неприємність у сім'ї трапилась.
— Мабуть, таких сім'їв, як моя й твоя, і на світі не знайдеш. Чи твій батько знавіснів, чи, може, зовсім збожеволів, я вже й сама гаразд не стямкувала. Лаялась я з ним, змагалася, а тоді сказала: годі вже, їдь ти, дочко, додому та й хазяйнуй там сама, змагайся з ним. Мені вже осточортіло те безконечне змагання. Може, він тебе послухає, бо мене ні в чому не слухає й має за ніщо, — говорила мати, роздягаючись.
— Але ж на ваше прожиття тут, у гостиниці, треба чимало грошей? — якось запинаючись, обізвалася Мелася.
— Отак, дочко, як і на твоє прожиття тутечки. Про мене, їдь уже ти з дітьми додому та й хазяйнуй, бо я туди, мабуть, уже ніколи не поїду, — бурчала стара, сідаючи на канапі.
Така материна думка зовсім не припала Меласі до душі, та ще саме тепер, коли в неї "зацвіло серденько", як співається в пісні, і розпочинався приємний роман, передостанній або й останній одділ якого вона сподівалася завершити от-от незабаром.
— Батько твій аж надто щиро й правдиво додержує умови з моїми родичами, котрі були, як і я, настоятелями на маєтність після небіжчика дядька і мають право взяти одчіпного по небіжчикові. Платить та й платить їм гроші з доходів: то з млина, то з лісу, то з пашні, а в нас через те в господарстві часом і недохватка буває. Я стою на тому, щоб нічого не платити отим ненажерливим родичам. А він таки своєї! Неначе затявся: усе мене дратує, усе сперечається та свариться зі мною, ніби навмисне. Невидержка мені далі та й годі.
— А хто ж тепер держатиме хазяйство в домі? — спитала Мелася.
— А хто ж? Красуня Килина, що була економкою в дядька у дворі в останні часи й усім там правувала, коли він уже з глузду з'їхав чи збожеволів і жив одлюдком на селі. Ота красуня, мабуть, незабаром забере все в господі у свої пазурі. А батько їй потурає, в усьому сприяє, слухає тільки її, ще й покриває: каже, нібито вона знає буртянське хазяйство краще за мене. Переполовинить вона незабаром усе наше надбання, — говорила стара.
Саме ця Килина й стала причиною того, що Гуковичева покинула старого: вона не стерпіла його залицяння. Стара й досі любила свого чоловіка, ніколи йому не зраджувала і не кривдила його у своїх почуваннях. Мелася догадувалась про справжню, найпершу причину несподіваного матерного від'їзду до Києва.
— Гм… гм… Цю Килину давно треба було б витурити з садиби. Шкода, що вже минула панщина. А я знала б, куди її запроторити. Та ба! Тепер інші часи, — муркнула Мелася.
— Отут, у Києві, сидітиму коло монастиря та щодня ходитиму до божого дому, то принаймні хоч на старість спасатимусь.
— Що ж ви тут робитимете? Хіба щодня по п'ять акафістів читатимете, як читає Таїса Андріївна? — питала Мелася, аж зуби зціпивши від злості.
— Нехай читатиму принаймні по три на день, то й з того буде якась користь: і те піде за спасіння моєї душі та душі твого батька за його провину й поганий вчинок, — говорила стара з бідканням. — А на мене, на мій вжиток, небагато грошей піде.
Мелася задумалась. Вона була хазяйновита й дуже шкодувала, що її добро марно пропадає. Від'їжджаючи з дому, вона покладала надію на матір, як на кам'яну гору. А тепер та кам'яна гора сама рушила з села, посунула просто до неї в Київ і всурганилась у її покої. Мелася й вуха опустила, і голову похилила.
По обіді стара, вже смерком, поїхала до монастиря, знайшла собі поблизу дві мебльовані кімнати й зараз туди перевезлася, щоб жити на спокої біля самісінької святої брами, спасати свою душу та ще й одмолювати провину свого старого, яку вона більше вигадувала й роздмухувала через свої старечі примхи та ревниве заздріння.
Мелася, випровадивши матір, почала готуватися зустрічати гостей. Незабаром прибігла Марковицька разом із Малинкіним. Придибав і веселий, жартівливий генерал Лозинський. Прийшла Люба й привела із собою якусь давню свою приятельку. Весела розмова, сміх і жарти не втихали ні на хвилину й тяглися майже до глупої ночі. Малинкін любив це жваве Меласине товариство, в якому міг розважитися після канцелярської нудоти; а ще більше припадали йому до вподоби Меласині смачні, тривні вечері та добрі вина.
Від того часу Мелася перестала ходити містом на гулянки з генералом. Тепер її всюди бачили на прогулянках і в театрах або з Малинкіним, або з Марковицькою. Марковицька заводила романи й залицяння безперестанку, неначе тільки задля цього й народилася на світ божий. Через її надто сміливі походінки про неї заговорили по салонах. Незабаром так само заговорили й про Меласю. За неї й за Марковицьку пішов по місту поговір, поповзла недобра слава.
Настала весна. Почались гулянки в Царському садку, в Шато. Весела Меласина компанія часто сиділа майже до світу на веранді за тим самим столом і в тому самому куточку, де ще зовсім недавно справляв свої веселі бенкети та випивачки Мишук зі своєю Каміллою-Дивом. Мелася з Марковицькою вже зовсім не шанувались: гуляли напропали, тинялися по кафе-шантанах і по таких закутках, куди порядні панії й очей не показували.
Перед Меласею почали зачиняти двері в домах знайомих сім'їв, особливо там, де були дорослі дочки. Поговір дійшов і до спасениці Теклі Опанасівни, якось промкнувся в її келію й дуже збентежив стару. Неприязні до Меласі люди, та навіть і приязні, застерігали Теклю Опанасівну. Хтось навіть написав про все батькові в Бурти.
Батько обурився й одразу написав Меласі листа, що довідався про всі її вчинки та гулянки, і звелів, щоб вона негайно вибиралася з Києва та їхала додому. Разом із тим він дав знати листом і жінці, що грошей на них обох не настачить, коли вони не хочуть у Києві жити в спільній квартирі, а живуть нарізно; що вони обидві, та ще й зять, неначе знавісніли: тільки б'ють байдики, нічого не роблять і гроші гайнують.
"Ми жили всі в одному спільному домі, а тепер живемо нарізно аж у чотирьох місцях. Жити нам так, як ми тепер живемо, розбившись на чотири доми, — це нечувана дурість при наших не бозна-яких засобах. Ми не мільйонери. Ви ж знищите й спустошите до решти й буртянську маєтність, як уже знищили Деркачівку. Я ваш приймак, але не наймит; і я ж не байдикував, як Мишук. Один я падкую коло всього, працюю до загину, щоб настачити грошей і на прожиток, і на ваші витребеньки. Коли зараз не вернетесь додому, то й я візьму та й сам згорну руки, перестану працювати і не слатиму більше вам грошей на ваше прожиття, бо незабаром уже й грошей на всіх вас не стане. Не гайтесь і не дляйтесь, а зараз їдьте додому! Ви обидві вже надто загонисті у своїх панських забагах і незабаром заженете Бурти в довги, як загнали Деркачівку, і запагубите й мене, й себе, а Мелася занапастить і власних дітей", — так закінчив свій лист старий приймак Теклі Опанасівни.
Мелася, так і не довівши свого залицяння з Малинкіним до кінця, мусила везти свій роман на село незавершеним, перетятим у найцікавішому місці. Мати забрала Меласю й дітей, і вони разом зараз же повернулися в Бурти, бо грошей на оплату квартир у них уже не було.
На Таїсу Андріївну й Любу незабаром спало велике лихо. Елпідифор Ванатович, діставши високий чин, через свій бюрократичний світогляд уявив собі, що тепер має таку силу й таке право, яке має турецький султан у своїй державі, де все й усі підлягають його безмежній волі.