Відтоді він узявся порядкувати тюрмою по-султанському: поводився не тільки з тюремниками та слугами, а й з урядовцями в канцелярії так, неначе всі вони були його наймитами. Він гримав на них, здіймав крик, верещав, сипав лайкою на всі заставки, як іноді економи в панських маєтках лаяли сільських робітників. Сторожів та арештантів Елпідифор Ванатович бив куди трапиться за найменшу провину, а часом і зовсім без провини, тільки щоб нагнати на всіх страху. З повітовими наглядачами та управителями тюрем під час одвідин говорив якось зверхньо, ніби через плече, відвернувши лице набік, аж поки ті не здогадувалися й не давали йому хабара. Тільки взявши хабар, він зараз же вертав лице й очі на їхнє природне місце, дивився урядовцям просто у вічі й уже розмовляв значно ласкавіше та прихильніше. Незабаром Ванатович так усім остогид і осточортів, що один дрібний писар із його ж таки канцелярії потай написав до Петербурга виказ: мовляв, Ванатович має липку руку, злодійкуватий, щороку забирає собі в кишеню рештки невитрачених скарбових грошей; у книгах записує празникового вартовим та слугам по тридцять три карбованці, а коли ті розпишуться, видає їм тільки по три, решту ж кладе собі. Той урядовець докладно виказав усе: як Ванатович поводився з повітовими наглядачами тюрем, як знущався зі служників, як брав хабарі з кожного, як переполовинив скарбову вовняну й бавовняну пряжу, котру цілими вагонами приставляли з Москви та Лодзі до тюрми, де арештанти виробляли на продаж полотна, килимки, постоли й черевики. Виказав він і те, що казна дала Ванатовичеві до рук п'ять тисяч карбованців на ремонт тюремних забудувань, а минуло вже чотири роки, та ніякого ремонту так і не було зроблено, бо ті тисячі він програв у карти. До контрольної палати подібні чутки про Елпідифора доходили й раніше. Ванатовича оддали під суд. На суді постановили присуд: за марнування скарбових грошей та за продаж скарбової пряжі вислати його на заслання до Сибіру, куди сам схоче, і відібрати в нього всі чини та ордени. Він застряг на Уралі, в переселенській канцелярії, де йому дали місце писаря, і незабаром від горя та сорому засумував, захорував на сухоти й умер.
Бідна Таїса Андріївна з Любою, прогайнувавши до решти свої грошаки й ту невеличку халупчину, зосталися без жодного шага в кишені. Пристановище їм дала у себе Таїсина багатенька сестра, зглянувшись на їхню біду. Люба, не маючи ніяких засобів для прожиття, мусила напрошувати собі по багатих домах лекції музики. Вона бігала від ранку до вечора з одного дому в другий і вчила чужих дітей грати на фортеп'яні, щоб розстаратися грошей бодай на простеньку одежину.
— Така вже, мабуть, наша доля! — не раз бідкалася добра Таїса Андріївна перед своїми приятельками. — Ніхто з нас не винен, бо таку долю бог нам дав. А від своєї долі не випручатися. І не викупишся від неї, і нікуди не втечеш, і ніяким муром не одгородишся, бо вона знайде людину хоч би й там, де та в мур замурувалася. На все божа воля.
Мишуків приятель Некрашевич позаводив такі коні, понаймав такі дорогі стайні в Києві й так пнувся з останнього ради спорту, що за недовгий час протринькав усі батьківські тисячі, змарнував свою чималу спадщину, та ще й напозичався в банках. Банки за довги спродали його село й усіх дорогих коней. Батьківщина й дідизна були необачно та легкодумно прогайновані на аристократичну модну забавку, що вимагала щоразу нових витрат і нічого не давала взамін.
Мелася, вернувшись до своєї оселі й до господи, ще довго нудила світом і ходила, мов неприкаяна. Та згодом її палке кохання почало холонути й згасати, як згасає гаряче сонячне проміння на заході. Самий вид красеня ніби поволі тонув у якомусь тумані, як тоне дивна фата моргана в далеких степах. У Меласі знов наче прокинулась давня вдача запопадної, падковитої до господарства людини. З плином часу збляк і зник навіть той пишний образ красеня, як блякне та зникає все на світі, коли минає його пора.
Минуло ще років з п'ять. Текля Опанасівна вже почала сивіти, часто кахикала й усе більше хорувала на груди. Ліда вряди-годи подавала про себе звістку з Кавказу: писала, що живеться їй непогано, тільки все шкодувала, що бог не благословив її дітьми. Та одного дня стара мати дістала з пошти лист від Ліди з чорною печаткою. Руки в неї чомусь так затрусилися, що вона не змогла навіть роздерти конверта. Мелася вхопила лист, розгорнула листочок і прочитала сумну звістку. Ліда писала, що її чоловік заразився в лазареті від слабого на тиф і помер. Наприкінці листа вона просила батька й матір дозволити їй вернутися додому та дати їй у себе пристановище.
— Шкода! Дуже мені шкода любого, колись сподобного мені чоловіка. Коли Ліді не спосудилось у житті, то, будь ласка, напиши їй: нехай їде й перебирається до нас на завсідне життя.
Ліда вернулася в батьків дім. На виду вона була ще зовсім молода, але голова вже почала сивіти: її горе було надто тяжке й рано поклало на неї свій знак.
Текля Опанасівна після того прожила недовго. Вона несподівано занедужала й нагло вмерла. Ліда не дозволила Меласі шматувати її половину маєтності та продавати землю частками, як Мелася робила до того часу, коли їй були потрібні гроші на якісь потреби, а то й просто на витребеньки та вигадки. Ліда, щоб не дармувати вдома й хоч трохи вгамувати роботою своє велике горе, зараз-таки разом з учителькою завела денне пристановище для дітей на літній час. Вона мала думку трохи згодом відкрити ще й школу для дівчат, тільки-но зробить діляницю поля й забере собі свою частку спадщини.
Мелася мусила жити на селі й нудила світом, бо роботи для неї було мало. Усім у господарстві правував батько. Мелася дуже рано видала дочку заміж за сусіднього небагатого хуторянина, щойно тій минуло шістнадцять років, а синка оддала в приватну гімназію в Києві й помістила його в пансіоні при гімназії. Та незабаром після того помер і старий Гукович. Мелася недовго морочилася зі своєю часткою поля: продала її за добрі гроші й переїхала на завсідне проживання до Києва. Свого сина вона до себе не взяла, а почала оддавати в найми покої з обідом і чаєм для багатеньких урядовців та офіцерів. Син підбільшав, і батько порадив йому запротестувати проти того, що мати продає його спадки. Але Мелася на це не зважала. Вона довгенько пробувала то в Берліні, то в Парижі й гайнула синове добро, не беручи до уваги його протести й не думаючи про те, що може зоставити його навіть без усякого засобу.
1902 року.
Київ.