Мартин Боруля Страница 4

ЯВЛЕНИЕ II

Мартин, потом Палажка.

Мартин (один). Может, и потанцуем на Троицу — только не на свадьбе Николая. Нашёлся женишок, подмастерье Красовского! Ещё и в родню лезет — умыться бы сперва! Если б не в моей хате был, ей-богу, плюнул бы Гервасию прямо в рожу за его мужицкие разговоры… И он со мной равняется!.. Да куда ему! Вот приедет сегодня из города наш жених — губернский секретарь-регистратор, — вот тогда милости прошу посмотреть, за кого Боруля отдаёт свою дочку!.. Ха!

Входит Палажка.

Палажка. А что это Гервасий с Матвеем заходили?

Мартин. Гервасий сватал нашу Марисю за своего Николая.

Палажка. Ну и слава Богу! Я рада — будет у нас такой зять: почтительный, добрый и хозяйственный сын.

Мартин. И мужик.

Палажка. Такой же, как и мы.

Мартин. Дурная!

Палажка. Сам ты дурной! Чего ругаешься? Что ж тебе не нравится в Николае?

Мартин. Слепая!

Палажка. Тьфу! Это у тебя, видно, повылазило!

Мартин. Глухая!

Палажка. Да я тебе, ей-богу, сейчас вцеплюсь в чуб, как ещё раз ругнёшься!

Мартин (в сторону). Чего доброго — вцепится! Это уж не по-дворянски… (К Палажке.) Не злись, Палазю, скажи лучше: ты видела ту бумагу, что Степан привёз?

Палажка. Видела.

Мартин. И слышала, что он читал в той бумаге?

Палажка. Чего ты ко мне привязался? Не говори загадками — скажи толком: отдаём мы Марисю за Николая или нет? Не морочь мне голову.

Мартин. Дело уже шесть месяцев в Герольдии, не сегодня-завтра утвердят в дворянстве, а я дочку отдам за мужика?! Что я, с ума сошёл, что ли?

Палажка. А по-моему, сошёл! Ни мне, ни дочери работать не велишь, сам не работаешь, понанимал батраков, девок, хозяйство в упадке…

Мартин. Палазю! Дворянин — одно, мужик — другое!.. Может, ты этого не понимаешь, так я тебе объясню проще: сметана — одно, кислое молоко — другое! О! Поняла?

Палажка. Поняла одно — что ты умом тронулся.

Мартин. О господи, о господи! До чего ж ты меня довёл, что я женился на простой мужичке! Ничего не соображает — как с пеньком разговариваешь. И ведь говорил покойный папенька: женись, сынок, на шляхтянке. Нет, потянуло на чёрные брови! Вот и дожил: брови выцвели, а гонору как не было, так и нет!

Палажка. Сумасшедший! Ей-богу, сумасшедший! Тебе бы настой из дерезы выпить!

Мартин.

ЯВЛЕНИЕ III

Те же и Марися.

Марися (вбегает). Мамочка, тату!.. (Исправляется.) Маменька, папенька!.. Панич приїхав!

Мартин. Який панич?

Марися. Та той, що з города… з гітарою… що Степан казав, що сватається.

Мартин. А-а! Націєвський?.. (Підходить до дзеркала.) А що, я, по-твоєму, з цією бородою можу вийти до регістратора? (До Палажки.) Гей, дай мені рушника й води — зараз буду голитися!

Палажка. Та що ти… перед обідом! У тебе ж завжди після…

Мартин. Мовчи! Я тепер пан, і мені личить бути завжди гладко виголеним — дворянський вид! Іди, Марися, приглянь за паничем, запропонуй чаю, а я зараз…

Марися. Та вже напоїли його чаєм — сам просив…

Мартин. О, які манери! Та це ж тобі не який-небудь мужик, а справжній чиновник! Ну, ну, іди, допоможи Палажці, а я, гляди, зараз буду з блиском! (Виходить поспіхом.)

Палажка. Еге ж, блищить він у мене, мов самовар…

Марися. Мамусю, а якби я… якби він… ну, якби він і справді сватався?..

Палажка. Що ж… Як уже батько на те згоден, то нехай… хоч і жаль мені Миколи.

Марися. І мені жаль… але що ж… як батько не дозволяє…

Палажка. Батько тепер — сам не свій. Як ото з’їв він отого паперу з гербами, то й почалося… (Зітхає.) Ну, йди, дитино, приглянь, щоб усе було до ладу — панич же!

Марися (іде). Так, мамусю… (У дверях зупиняється, сама до себе.) А чи не краще було б, якби він не приїздив?.. (Пішла.)

ЯВЛЕНИЕ IV

Мартин (поглаживая щёки, входячи, святково вбраний). Оце — інша річ! Гладенький, блискучий, мов новий п’ятак! Тепер я справжній дворянин! А не той, що в чоботях та в кобеняці! Ну, Націєвський, поглянь — якого тестя матимеш!

Входить Націєвський — молодий чиновник, у мундирі, вичищений, причесаний, з гітарою.

Мартин. Добридень вам, добродію Націєвський! Дуже приємно бачити такого гостя! Сідайте, прошу, сідайте!

Націєвський (цілує руку Палажці, вклонившись Марисі). Дякую покірно, пане Мартине! Заїхав на хвильку — виконати приємний обов’язок…

Мартин. Гм… обов’язок, кажете?.. А який саме?..

Націєвський. Та… як би це сказати… Власне, я… дуже шаную вашу дочку, панночку Марисю, і… якщо ви, пане Мартине, і пані Палажко, не будете противитися…

Мартин. Та ви кажіть прямо, по-дворянськи: хочете Марисю за жінку?

Націєвський. Саме так. Прошу вашого благословення…

Мартин (урочисто). Мій сину!.. (Хапає його за руки.) Я знав, що ти — не простий чоловік. А тепер — зятем будеш дворянина Мартина Борулі, уродзоного шляхтича герба Тшівдар! (До Палажки.) А ти казала — Миколу! Ха!

Палажка (спокійно). Та я й тепер скажу — Микола кращий був би…

Мартин. Мовчи, жінко! Не розумієш — не пхайся! (До Націєвського.) А ви, пане реєстраторе, коли ж весілля думаєте справляти?

Націєвський. Якщо ваша ласка… то незабаром… Я б хотів через місяць…

Мартин. Через місяць — чудово! Тоді на Трійцю і весілля, і танці, і гість поважний буде! (Потирає руки.) А тепер… ходімо, покажу вам клуню, сад, воли… наше дворянське господарство!

Націєвський. З радістю, пане Мартине.

(Виходять обидва, Мартин плескає Націєвського по плечу, як рідного зятя.)

ЯВЛЕНИЕ V

Марися (входячи повільно, сама). От і все… Сватається… вже, значить, вирішено. А чомусь не весело мені… Чого це так? Начебто й не поганий він… говорить лагідно, уміє грати на гітарі, уміє шанобливо вклонитися… а щось не те… не так… не щиро… А з Миколою — не треба було ні слів, ні поклонів… гляне — і все ясно, і серце весело… А тепер… мовби щось тисне, давить… (Сідає, хапається за голову.) Боже мій! Невже ж я не люблю його?.. Невже за нелюбого піду?..

Входить Палажка.

Палажка. А ти чого тут сама? Он панич з батьком по двору ходить, а ти ніби й не наречена…

Марися. Мамочко, я не хочу за нього… не люблю я його…

Палажка. Ой доню!.. Та ж батько вже погодився, і слово сказане, і гість у хаті… Як же тепер?

Марися. Я не можу! Мені гірко… Мені страшно…

Палажка. А Миколу ж ти любиш?

Марися. Люблю… Як тата… як маму… як світ Божий! А батько — і слухати не хоче…

Палажка. Ой донечко… Якби ж то від мене залежало… Та бачиш, він тепер дворянин… він сам не свій… усе — про герби, про бумаги… Може, все й перебісується, а тепер — не перечиш йому…

Марися. А я перечу! Хай краще мене не буде, ніж я піду за нелюбого! (Встає.) Краще в монастир піду! Краще втечу з дому!

Палажка (плаче). Що ж це за лихо таке? Дочка не хоче — батько змушує… Що ж тепер буде?..

(Обидві замовкають. Завіса.)

ДЕЙСТВИЕ ТРЕТЬЕ

Комната в доме Борули.

ЯВЛЕНИЕ I

Мартин (один, у дверях). От і справили гостя, і все пішло, як по писаному! Зятем буде регістратор! Ха! А Гервасій хай собі зуби з’їсть… Ще й зятя свого навчить — як з тещами поводитися! (Потирає руки.) От як тепер заведемо справжній дворянський лад… Чоботи — як дзеркало, на столі — самовар, в хліві — бик дворянський… Га!.. (Зупиняється.) Але щось Марисі не видно. Та й Палажка знов насуплена… Не інакше — щось задумали проти мого дворянства… Та нічого — тепер я їм не дам волі! Я — Мартин, уродзоний шляхтич, дворянин з гербом Тшівдар!

Входить Омелько.

Омелько. Та я хотів сказати… бо коні сьогодні щось не їдять…

Мартин. Ага! То це ви вже й коні проти мого дворянства настроїли?! Що далі — півні не співатимуть по-дворянськи?!

Омелько. Та я ж тільки… (знизує плечима). Може, їм просто овес не той пішов…

Мартин. Винось їм вівса з гербом! З дворянського амбару! І не базікай — йди!

Омелько (йде, бурмоче). Та хай вже їдять той герб, може, вдавляться… (Уходить.)

Мартин (задумливо). А Марисю ж треба розговорити… Гм… хоч би не передумала…

ЯВЛЕНИЕ II

Мартин, Палажка і Марися.

Входить Палажка, веде Марисю.

Палажка. Ось, поговори з батьком, доню. Я вже не знаю, що й робити...

Мартин (строго). А що це я чую, Марисю? Ти не хочеш іти за Націєвського?

Марися (стоїть нерішуче, опустивши очі). Не хочу, тату... не люблю його...

Мартин. Не любиш?! А що таке «любиш»? Я тебе питаю: він — регістратор, чиновник, дворянин! Чого ж тобі ще треба?

Марися. Серцем, тату, не накажеш... А серце моє до нього не лежить... Я — як у холодній воді, коли він поруч...

Мартин (роздратовано). Ага, значить, до того волопаса — Миколи — серце твоє лежить?! До хлопа, до мужика?.. До пічного сажотруса?!

Палажка. Мартине! Не обзивайся так... Ніхто не винен, що серце — не по твоєму указу...

Мартин. А я кажу: буде, як я скажу! Бо я — батько! Я — дворянин! А ви — обидві — не тямите нічого!

Марися (із сльозами). Тату... коли ти мене не почуєш... я піду з дому. Нехай навіть до черниць — аби не за нього! Не муч мене! Я ж не лялька, не річ! Я ж — твоя дочка...

Мартин (вражено, замовкає, потім м’яко). Марисю... Доню... Та я ж хочу тобі добра... Я ж мрію, щоб ти була панею, не гірш від Тридурської... Щоб усі казали: ото дочка шляхтича Борулі, регістраторова пані...

Марися. Краще бути бідною, але щасливою... ніж панею — у кайданах...

Палажка. Слухай дочку, Мартине... Послухай хоч раз не бумагу, а живе серце...

Мартин (довго мовчить, потім опускається на стілець). От лихо... І це називається — дворянське життя... І герб, і папери, і кокарда — а щастя нема...

Пауза.

Мартин (зітхає). Добре... хай буде по-вашому... Не віддам я тебе за Націєвського, якщо не хочеш...

Марися (кидається до нього). Таточку! (Цілує руки.) Спасибі! Ти — найкращий у світі!

Палажка. От і добре. Хоч щось у цій хаті буде по правді.

Мартин (з надією). А як той… як у Герольдії ще утвердять у дворянстві — то, може, все одно будемо як люди… (Зітхає.)

Завіса.