спектакль Пам’ятники Київ 2026-01-25 18:00 МЦКМ «Жовтневий палац»
Вистава «Пам’ятники» у київському МЦКМ «Жовтневий палац» — це гостра, смілива театральна історія, що виростає з п’єси «Виживуть тільки пам’ятники» сучасної української драматургині Оксани Гриценко. Тут сатиру не ховають за натяками: вона працює в парі з політичним театром, щоб прямо говорити про деколонізацію й декомунізацію, про демонтаж радянських наративів і про те, як імперські ідеологеми та пропагандистські кліше роками маскувалися під «культуру», «традицію» або «історичну пам’ять». Окремою мішенню стає й зручний міф про «хороших росіян» — без прикрас, без поблажок, із чітким запитанням: хто і навіщо просуває цю легенду, коли мова про реальні наслідки імперської політики.
У центрі сюжету — абсурдний, але болісно впізнаваний образ сучасності. Після падіння метеорита на Київ раптом оживають демонтовані російські імперські та радянські пам’ятники — ті самі, що ще вчора були металом і каменем, а сьогодні починають «говорити», діяти й вимагати повернення собі місця у просторі міста. Ідея звучить фантастично, але саме в цій фантастиці вистава хапає за живе: вона показує, як мертві символи можуть довго керувати живими, якщо їх не осмислити й не назвати своїми іменами.
Ці уявні «захисники руського міра» вирушають на Крим, наче на урочистий похід за міфічною «єдністю». Та замість монолітного маршу виходить фарс: хаос, дрібні сварки, боротьба за «головну роль», взаємні підстави й образи. Через цю карикатурність на поверхню виплескуються типові вади імперського мислення — зверхність, брехлива велич, звичка диктувати іншим «правильну» історію, а ще невміння домовлятися без примусу. Сміх тут не заради сміху: він оголює механіку пропаганди, яка тримається не на силі аргументів, а на гучних гаслах і страху втратити контроль.
«Пам’ятники» працюють як дзеркало, тільки трохи криве — щоб ми краще помітили те, до чого звикли й що інколи перестали помічати. Це вистава про символи, які намагаються вижити після власного демонтажу, і про суспільство, яке вчиться ставити крапки в історіях, де роками нав’язували «правильну» інтонацію. Вона не моралізує зверху, а провокує думати: що ми залишаємо в публічному просторі, кому це служить і чому інколи найстрашніше — не руїна, а повернення старих міфів у новій обгортці.
