спектакль Ото була весна Київ 2025-12-21 18:00 Театр на Троєщині
«Ото була весна» (Київ, Театр на Троєщині)
Створено за мотивами п’єси «Безталанна» Івана Карпенка-Карого
«Ото була весна» — вистава, що виростає з однієї з найсильніших українських драм ХІХ століття. Але звучить вона не як музейний експонат і не як “класика для галочки”. Навпаки — ця історія подана так, ніби вона трапляється тут і зараз, у нашому місті, з нашими людьми. Бо в коханні, ревнощах і спробах втекти від своєї долі століття не міняють головного: болить однаково, помиляємося так само, а серце вперто робить своє.
В основі — одвічний пошук: де твоє місце, хто “твоя” людина, і чи справді нам призначено якийсь шлях наперед. Ми любимо думати, що керуємо життям самі. Ми розумні, горді, часом вперті — і часто переконані, що зможемо обійти будь-який поворот долі. Втекти. Переграти. Почати з чистого аркуша так, ніби минуле не має значення. Та реальність інша: доля не завжди слухняна, а серце — тим більше. І найстрашніше, коли спроби “переписати” своє життя обертаються не свободою, а трагедією. Або принаймні втратою того, що було найціннішим.
«Ото була весна» — про звичайних хлопців і дівчат, яких можна зустріти на зупинці, у кав’ярні, у дворі. І водночас — про тих, кого можна було побачити сто років тому. Вони різні зовні, у них інший одяг, інші слова, інші звички. Але варто зайти мові про справжні почуття — і всі стають дуже схожими. Бо пристрасть здатна затьмарити розум у будь-яку епоху. Ревнощі вміють отруїти найтепліше. А любовний трикутник — це пастка, з якої майже ніхто не виходить без втрат.
Тут є все, за що глядачі люблять сильну драму: вибір, який здається “правильним”, але ламає долі; слова, сказані вчасно й запізно; моменти, коли мовчання гучніше за крик. І кохання, яке не відпускає — навіть тоді, коли дуже хочеться забути й почати заново.
Ця вистава не про “колись давно”. Вона про сьогодні: про нас, нашу впертість, наші надії й те, як легко людина сама себе заганяє в кут, коли боїться чесно подивитися на власні почуття. «Ото була весна» — жива, емоційна історія, після якої виходиш із залу з думкою: а чи не намагаюся я теж утекти від свого, замість того щоб прийняти й прожити?
